Особистість і глобалізація
Типовою рисою сучасних досліджень глобальних процесів і проблем є практично повне і загальне ототожнення об’єктивного і суб’єктивного у глобальному розвитку, або інакше – процесів мондіалізації і глобалізації. При цьому характеристики глобалізації як об’єктивного процесу, в основі якого – посилення взаємозалежності людського суспільства і біосфери, їх коеволюція в напрямку створення певної “глобальної ноосфери”, переносяться на якісно інші процеси формування соціальної світоцілісності, які варто розуміти як мондіалізацію. Остання є скоріш суб’єктивований феномен, викликаний до життя стратегією певної частини суб’єктів світового розвитку. У силу цього мондіалізація як суб’єктивна стратегія підмінюється глобалізацією як об’єктивною закономірністю (інший можливий результат – тривалі дискусії на тему про те, наскільки об’єктивним чи суб’єктивним є процес глобалізації).
Не можна погодитися з поширеною думкою, ніби «світ глобалізується, а не його глобалізують». Так, він глобалізується, але його й глобалізують, чи, точніше, мондіалізують. Глобалізація – це, звичайно, не змова зловмисників, „що прчаїлися за світовими лаштунками”, але вона допускає можливість її використання окремими учасниками процесу у своїх егоїстичних інтересах. Тому першорядне завдання для науки полягає в принциповому відмежуванні мондіалізації від поєднаного з ним процесу глобалізації. Політичний тиск шляхом прямих дій урядів або через діяльність міжнародних інститутів з метою уніфікації національних економік, політичних режимів і правових систем навколо набору однакових правил гри, що складає сутність процесу мондіалізації, має мало спільного з універсальними, трансісторичними домінантами світового розвитку, які слід розуміти як такі, що становлять сутність глобалізації.
Не можна не враховувати й тієї обставини, що глобалізація, гранично ущільнюючи контакти між країнами і регіонами, допускає гармонійне співіснування народів, оскільки стабільність і передбачуваність світового порядку прямо залежать від стійкого розвитку кожного окремого суспільства. При цьому не слід забувати, що не якісь безликі “соціальні сили”, а реальні індивіди роблять світ глобальним, проводячи нові лінії комунікації, що долають національні кордони, створюючи організаційну інфраструктуру і переконуючи прийняти нові моделі розвитку. Це допускає необхідність врахування індивідуальних відносин як важливого фактора і механізму в процесі мондіалізації.
Проблема ролі і перспектив Людини – одна з визначальних у контексті співвідношення процесів глобалізації та мондіалізації. Правда, питання, чи є людина суб’єктом глобалізації, залишається дискусійним. В дискусії з Е. Азроянцем М. Чешков відзначав, що розгляд людини як однієї з трьох складових мегасоціуму є ознакою атомарного підходу до побудови ідеального об’єкта, а це порушує послідовність у розумінні цього складного феномена, коли перша частина використовуваного Е. Азроянцем терміна («мега») по суті втрачає властивий їй зміст, і в такому випадку мегасоціум виявляється помилковим об’єктом [1, с. 55]. Напевно, зауваження М. Чешкова методологічно правомірне, але для нас питання полягає насамперед у тому, чи є мондіалізація протилежністю, а чи наслідком глобалізації?
Глобалізація, виносячи потреби й інтереси людини за національні кордони, пускає в хід тенденцію персоніфікації міжнародних відносин, пов’язану зі становленням додаткових джерел зовнішньополітичної ініціативи – приватних корпорацій в особі їхніх керівників і самої Людини як кінцевого споживача створюваних глобальною економікою і культурою товарів, послуг, культурних цінностей і способу життя. Їхні інтереси можуть не збігатися з офіційно сформульованими національними інтересами. В. Михеєв говорить, зокрема, про виникнення феномена “Людини Інтернаціональної”, що пов’язує задоволення своїх потреб не тільки з “своєю” державою, але і зі світовою спільнотою в цілому [2, с. 132]. Тим самим Людина виходить за функціональні рамки громадянина своєї країни і перетворюється на самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Поява людських потреб, що об’єктивно перебувають на регіональному чи світовому рівні бачення, зростання їхньої кількості, є важливими передумовами глобалізації.
Не випадково сьогодні тема “теорія і практика зовнішньої політики міжнародних і національних корпорацій” стала, поряд із проблемами глобалізації, однією з пріоритетних тем наукових досліджень. Поєднання процесів автономізації й інтеграції є характерною рисою нинішнього етапу глобалізації, що виражається, зокрема, у “парадоксі Несбітта”: “Чим вищий рівень глобалізації економіки, тим сильніші її дрібні учасники”. Це особливо переконливо проявляється в інформаційно-технологічній сфері, де ухвалення конкретних рішень переходить з рівня національних інститутів на рівень конкретного індивіда-власника.
Персоніфікація міжнародних відносин дозволяє приватним особам висловлювати свою стурбованість проблемами міжнародної безпеки, формувати, формулювати і захищати власні зовнішньополітичні інтереси. Це відкриває можливість ініціювати й проводити міжнародні неурядові обговорення гострих світових проблем, готуючи тим самим наступні міждержавні рішення.
Однак виклики такої спрямованості персоніфікації міжнародних відносин закладені в мондіалізації. Характер процесів мондіалізації дає значні підстави сумніватися, чи стане “Людина Інтернаціональна” головною цінністю і вищою метою суспільного розвитку, якщо на перший план у процесі глобалізації виходить створення позанаціонального громадянина єдиної світової держави. За словами О. Білоруса, “найбільша загроза в тім, що глобальна Людина стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів нової інтелектуальної ери. Про людський вимір і людський вигляд, про гуманізацію такої глобалізації не може бути й мови. Люди світу повинні бути пильними” [3, с. 48]. Зокрема, О. Білорус справедливо зауважує, що “глобальний світовий будинок “без стін” може виявитися нездатним забезпечити основні права людини для всіх людей світу. Саме в цьому головна проблема нової ери глобалізації” [3, с. 49]. Для того, щоб запобігти такому розвиткові подій, необхідно поставити в центр уваги не “Людину Інтернаціональну”, а реальну людину з її релігійною, національною, соціальною ідентичністю, людину як носія реальних соціальних і соціоприродних зв’язків та відносин з обов’язками і правами, що випливають з них.
Реальним проявом персоніфікації міжнародних відносин можна вважати зростання впливу суб’єктивних інтерпретацій глобалізації на її об’єктивний зміст, у першу чергу шляхом впливу на зміст стратегій поведінки у світі, що глобалізується. Це стосується як впливу вчених і політиків, так і впливу сприйняття глобалізації звичайними людьми. “Глобалізація, як процес і структура об’єктивно-даного порядку, не мислима поза носієм уявлень про неї, безвідносно всієї сукупності знань про глобалізацію як наукового, так і позанаукового характеру”, – заявляє М. Чешков, відзначаючи при цьому, що “глобалізація є такою, якою її відображає і робить глобалістика” [4, с. 52].
Очевидно, що без відповідних якісних трансформацій свідомості не може відбутися кількісних і якісних змін у обсязі і характері соціальних відносин, що визначають сутність інтеграційного процесу. У цьому сенсі уявляється продуктивним встановлення залежності між парадигмальною трансформацією планетарної свідомості і розвитком мондіалізації як глобального інтеграційного процесу, у структурі якого проявляються специфічні моделі інтеграції.
Уявляється, що результатом такої трансформації свідомості стало виникнення наднаціональних і транснаціональних механізмів управління на планетарному рівні. З одного боку, вони висвітлилися в ідеях глобального управління і Світового Уряду як альтернативи влади держави-нації, а з іншого боку – у глобальному корпоративному менеджменті, що припускає розвиток глобальних корпоративних комунікацій “знизу”.
На суперечливість тенденцій, поєднуваних загальним терміном «глобалізація», неодноразово звертали увагу вчені. Так, Г. Трофименко говорить про два поняття глобалізації: «Одне – це природний процес інтеграції світу в більш консолідоване загальносвітове співтовариство, що відбувається в силу розвитку систем зв’язку, транспорту, банківської системи, транскордонних операцій . Це нормальний природний процес, пов’язаний зі світовим технічним прогресом. Другий процес – спроба підпорядкувати американському диктатові всі незалежні держави, прибрати до рук ключові галузі промисловості, політики, фінансів відповідних країн. Це «американізація», встановлення американської гегемонії. Але вони її прикривають терміном «глобалізація» [5]. По суті, йдеться про дилему об’єктивної закономірності глобалізації і суб’єктивної (у «волюнтаристському» сенсі) стратегії мондіалізації.
[1] 2 3 4 5
