У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Проблема загальності естетичного почуття у трансцендентальній естетиці Канта

Проблема загальності естетичного почуття у трансцендентальній естетиці Канта

У Новий час в європейській культурі сформувався новий тип світовідчуття. Людина, звертаючись до безпосередньої дійсності речей, прагне побачити її наочно, пізнати власним розумом і мати критично обгрунтоване судження. В цей час у свідомості міцно закріпилася беко-нівська істина про те, що збільшення знання — це зростання сили, могутності, отримання влади. Це було продовженням сократівської установки: наявність істин-ного знання забезпечує успіх у сфері пра-ксису. Варто людині лише відкинути забобони, що нависали над нею, та перебудувати Всесвіт за допомогою розуму, і щастя буде забезпечене всім людям. Тому можна побачити разом із зростанням ни-гілізму й поширення хвилі утопій, які намагались указати шлях перебудови со-ціуму. Людина доби просвітництва є картезіансько-кантівським трансцендентальним суб’єктом, який дізнається не лише про те, що існує, а й про те, яким саме належить бути Всесвіту. Але формулювання будь-яких імперативів залишає її у сфері обов’язку, що ніяк не пов’язаний з емпіричною реальністю.

В епоху модерну здійснюється самоусвідомлення особистості. В процесі секуляризації людина перетворюється саме на “суб’єкт” і тим самим дистанцію-ється від світу і від самої себе (Шеллер). Найбільш безперечним буттям для картезіанського суб’єкта вважається не буття Бога, а його власне буття, оскільки воно є безперечним як самоочевидний висновок про мислення цього суб’єкта. Картезіанський суб’єкт відчуває себе саме як індивідуальна мисляча свідомість, а решту світу лише як те, що дано цій свідомості або сприймається через її опосередкування. Суб’єкт філософії Нового часу відчуває себе нібито ізольова-ним від буття і здатним вступати з ним у контакт лише за допомогою свідомості.

Такий порядок буття людини призво-дить до втрати об’єктивної точки опори, якою вона володіла в попередню добу. Відчуття це викликає у неї почуття покинутості, загрози, страху, якого раніше вона не відчувала. Страх не зникає навіть від світла науки й техніки і дедалі зростає. Світові війни підірвали віру людини в саму себе, у свій розум, у науково-тех-нічний прогрес. Ніхто сьогодні не знає, як розв’язати глобальні проблеми. Екзистенційний жах викликаний реальною мо-жливістю самознищення техногенної ци-вілізації. Тією мірою, якою цей раціона-лізм досягає дедалі грандіозніших успіхів, людське буття в світі не стільки укріп-люється, скільки проблематизується.

Більшість філософів ХХ ст. вбачають згубну небезпеку для людської екзистен-ції в сучасному технологізмові й технократизмові (В. Вейдле, М. Гайдеггер, Ж. Ма-рітен, М. Бердяєв, Г. Марсель та ін.). Водночас цей технократизм призводить, на їх думку, і до кризи мистецтва. Елітарний естетичний гедонізм стає домінуючим в естетичних концепціях і не лише в них. Вульгаризуючись і тиражуючись засобами масової інформації, гедонізм постає як пануючий у повсякденній свідомості. Він перетворився в середньостатистичну установку споживацької свідомості, ви-кривлює почуття людини, зводячи їх до емпіричного задоволення у приватній сфері. Масова свідомість бажає лише забуття. Таке зречення від розуму призводить до рабського стану отупіння, втрати людини самої себе, що дедалі збіль-шує екзистенційний жах.

Сучасна філософія дотримується іро-нічної позиції щодо соціокультурного життя у всіх його вимірах, виявах, ма-ніфестаціях. Принцип іронії, який був розроблений ще романтиками, є принципом суб’єктивного зведення людини в нескінченність рефлексії, тобто негативну нескінченість, яка не виходить за межі розуму. Тому подолання такої ситуації передбачає вихід за ці межі у сферу почуттів. Почуття людської солідар-ності засноване на відчутті загальної екзистенційної загрози, небезпеки, занепокоєності. Але таке почуття повинне володіти предикатом всезагальності, без чого неможливе подолання кризової ситуації. Перша спроба обгрунтувати всезагальність почуттів (хоча і на суб’єк-тивних засадах) логічним шляхом була зроблена Кантом, який намагався створити естетику як самостійну науку.

Феномен “чуттєвого” завжди привертав увагу філософів. У будь-якій філо-софській концепції ця категорія посідає особливе місце. Але зміст цієї категорї від коцепції до концепції змінювався, розвивався й доповнювався.

Філософське розуміння “чуттєвого” насамперед пов’язано з емпіричним рів-нем знання, тобто належить до сфери кін-цевих речей. Але предикат всезагальності воно набуває вже в давньогрецьких натурфілософів. Вони намагались репре-зентувати всю різноманітність явищ, які ми можемо чуттєво сприймати, як результат того ж самого, спільного їм усім початку. Отже, це розмаїття явищ природи вони шукали у чомусь тілесно визначеному. Але така універсальність у розумінні “чуттєвого” була втрачена.

Подальший розвиток філософії призводить до того, що “чуттєве” відокрем-люється від всезагального. Останнє належить до сфери теоретичного знання, де вічне й необхідне ніяк не торкається мінливості світу кінцевих речей. Тобто чуттєвість опиняється з одного боку, а зв’язок — з іншого. Причому вони мають неоднакове, нерівноцінне значення для пізнання.

Почуття затьмарюють для людини світ справжнього знання. Тому вони дістають назву “темного знання”, “неясного піз-нання”, “нечіткої уяви”. “Для деяких, — пише Фуко, — стримання було пов’язане з формою мудрості, яка безпосередньо давала їм можливість контакту з більш високими сутностями, ніж людська природа, та яка їм відкривала доступ до самої суті істини: таким звичайно постає Сократ у “Бенкеті”, до якого всі хотіли наблизитися, в якого всі були закохані та мудрістю якого хотіли оволодіти всі — саме тією мудрістю, що виявлялася й відкривалася, саме тому, що він сам уже міг відмовитися заторкувати провока-ційну красу Алківіада. Тематика взаємо-відношення між статевою стриманістю та здатністю досягти істини вже була дуже добре позначена”1. І стримання було по-в’язане не лише з сексуальністю, а й з іншими відчуттями. Наприклад, Демо-кріт, за легендою, навіть виколов собі очі, щоб ніщо не відволікало його від спостереження справжнього.

На такому рівні розуміння почуття не відрізняються від відчуттів. Тому справж-нім філософом може бути лише той, хто має змогу піднятися над власними почуттями та виявити сутність речей з об’єк-тивної точки зору, тобто неупереджено. Таким чином, свідомість здійснює споглядання надчуттєвих речей, зокрема втрачається як цілісність предмета, так і цілісність переживання предмета. Людина не розуміє того, що відчуває, і не від-чуває того, що розуміє. Розсудок і чут-тєвість підсвідомо ототожнюються. Не-скінченний бог теології був чуттєвим богом, пише Фойєрбах у “Основах філо-софії майбутнього”, тому що аскетизм є певним чином розглянутою чуттєвістю.

Хоча “пристрасті душі” глибоко ціка-вили середньовічних мислителів, афективні реакції людини викликали недо-віру й осуд. Середньовічному підходові до почуттів притаманна суперечність, яка полягає ось у чому: оскільки тіло — “в’язниця душі”, то пристрасті подібні до ланцюга, який приковує людину до тлінного світу, якщо людина не підко-рить їх одній пристрасті — вірі в Бога. “Службова” роль розуму стосовно віри, схвалення всіх зумовлених вірою пристрастей — найважливіший принцип середньовічного світорозуміння. Контроль розуму над пристрастями передбачаєть-ся, однак головною метою все-таки вва-жається підкорення пристрастей “істин-ній вірі”.

Культура Відродження допомагала розкріпаченню складного світу людських пристрастей. Їй була притаманна ху-дожньо-естетична форма осмислення почуттів — захист пристрастей, апологія “свята почуттів”, прориву до нової чут-тєвості, звільнення її від ідейних регламентацій середньовіччя.

Філософи ХVII ст. ставляться до при-страстей людини без лицемірства, але суворіше, ніж за Відродження. Центральним завданням вони вважають на-укове вивчення, дослідження почуттів, а також регулювання їх засобами розуму задля того, щоб зробити їх більш шляхетними на користь людині.

У філософських концепціях Нового часу (емпіризмі й раціоналізмі) розум і чуттєвість редукують один до одного. Раціоналісти розглядають чуттєвість як спрощений розум. Емпіристи розглядають розум як ускладнений досвід від-чуттів. Лише починаючи з Канта у філософії створюється певна структура, де розум та чуттєвість стають двома самостійними здібностями. Кант називає їх “двома стовбурами пізнання”. Але фі-лософська позиція Канта дає змогу не лише зрозуміти самостійність цих двох сфер, а й більш точно розрізнити зміст у понятті “чуттєвого” і тим самим визначити естетику як самостійну науку.

[1] 2 3 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com