У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Людиномірність предмета філософії

Сторінка 3

Цими ж параметрами відрізняється філософський (теоретичний) світогляд і від іншої стихійної світоглядної форми — від того, що ми звемо “повсякденним” (буденним) світоглядом. Останній включає в себе життєвий досвід багатьох поколінь, зафіксований у певних “настановах”, “нормах”, “забобонах”, які спонукають до певного способу дій, не пояснюючи й не мотивуючи раціонально цей спосіб. Для повсякденного світогляду характерні некритичність (або слабкий рівень критичності), “масовість”, переважання емоцій над міркуванням і т. ін.

Приблизно те ж саме можна повторити відносно відмінностей філософії і від такої світоглядної форми суспільної свідомості, як релігія (раніше про це вже йшлося). Розв'язуючи практично, ті ж самі, що і філософія, світоглядні проблеми, релігія, на відміну від філософії, апелює до віри, емоцій, надприродних сил.

“Софійний” та “епістемний” способи філософствування. Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст. Водночас, як уже зазначалося, далеко не всяка філософія демонструє свою “укоріненість” у відношенні “людина — світ”. У наступному ж (історико-філософському) розділі ми познайомимося не тільки з окремими філософськими напрямами, але й з цілими історичними періодами (наприклад, матеріалістична філософія XVII—XVIII ст. в Західній філософії, “вульгарний” матеріалізм XIX ст. в Німеччині, російський “нігілізм” XIX ст., ленінсько-сталінський “діалектичний та історичний матеріалізм” XX ст. та ін.) такого негуманістичного типу.

Проте, як може таке статися? В чому “секрет” можливості подібного “переродження” гуманістичного змісту філософського знання? Подібні запитання виникають хоча й передчасно, однак і небезпідставно (“підстава”, щоправда, дещо ілюзорна). Річ у тому, що гуманістичний зміст ніколи не полишає філософське знання, а коли таке все ж трапляється (наприклад, у ході відгалуження від філософії окремих наук), то знання перестає бути філософським, і стає науковим. Гуманістичний зміст філософії може відступити на другий план, ніби “ховаючись” у глибинних шарах вихідних принципів тієї або іншої конкретної філософської позиції, а може й виступити на перший план, наочно демонструючи свої гуманістичні чесноти.

Міра так би мовити “гуманістичної насиченості” тої чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософствування, конкретним виявом якого є метод філософствування. У вітчизняній філософській літературі останнього століття (особливо за радянської доби) утвердилася започаткована ще Гегелем традиція вирізняти два найзагальніші методи філософствування — діалектику та метафізику. Остання назва не здається нам занадто вдалою, оскільки суперечить більш солідній (що сходить аж до Арістотеля) традиції вживання терміна “метафізика” як синоніма загальнофілософської теорії — філософії взагалі. Скоріше тут підійшов би кантівський термін “догматичний метод” (хоч і він має певний відтінок, який робить його не цілком адекватним тому, щоби бути альтернативним діалектиці).

В названій літературі діалектику звичайно характеризували як вчення про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв'язки предметів і процесів цього світу і відповідно метод, який, спираючись на це вчення, підходить до пізнання світу як плинної, мінливої, пластичної структури. Метафізика ж характеризується як альтернативне щодо діалектики вчення та метод. Проте подібне тлумачення є некритичним запозиченням гегелівської ідеї об'єктивності діалектики (і метафізики). Діалектика (і це буде детально простежено у лекціях наступного розділу) є суто духовним утворенням, коріниться в людському дусі й тому є суб'єктивний, а точніше екзистенціальний (приналежний “екзистенції” — людському існуванню) феномен. І саме в такому статусі виступає вона в Сократа й Платона (її творців), у неоплатоніків, у Псевдо-Діонісія Ареопагіта й німецьких містиків XV—XVII ст., звідки вона й прийшла до німецької класичної філософії.

У представників німецької класичної філософії діалектика продовжує бути духовним феноменом. У Гегеля вона стає об'єктивною (оскільки в нього об'єктивний і сам дух), але продовжує залишатися феноменом духовним. Лише Енгельс, для якого об'єктивним буттям є буття матеріальне, механічно “переселяє” діалектику з гегелівського духовного об'єктивного “помешкання” до матеріального. Так народилася об'єктивна “діалектика природи” (з самої лише голови Енгельса), не маючи ніяких передумов у історико-філософському процесі (як народилася прямо з голови Зевса Афіна-Паллада). Сам же Маркс, як і належить справжньому представнику німецької класичної філософії, ставши на матеріалістичні позиції, продовжував тлумачити діалектику як суто духовний феномен (у творах Маркса немає жодної згадки про “діалектику природи”).

Отже, корінь діалектики — в людині, її дусі, тобто в тій стороні її єства, яка є “екстериторіальною” щодо жорсткої детермінованості світу матеріальної необхідності. Адже людина не є просто “одним з елементів” універсальної сітки реальності (як тварини, рослини, каміння та інші елементи природи), що жорстко “запрограмовані” на певні стереотипи. Вступаючи (за допомогою свого духу, свідомості) в контакт із світом можливостей, світом так само об'єктивним, як і дійсність, але, на відміну від останнього, множинним (плюральним, а не унітарним), людина “вириває” себе з дурної нескінченності причинного ряду. Тим самим людина дістає змогу вибрати між різними можливостями, тобто набуває унікальної здатності — самій, як висловлювався Кант, починати причинний ряд. Інакше кажучи, людина виявляється істотою не тільки детермінованою, визначуваною, підлеглою і підневільною (подібно до речей і предметів навколишнього світу), а й детермінуючою, керуючою, пануючою, вільною.

Людина живе ніби одразу у двох світах — унітарному світі універсальної підпорядкованості й плюралістичному світі розмаїття можливостей і вибору. При цьому на перших етапах людської історії безперечно домінує унітарний порядок життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралістичний світ свободи.

У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно відмінні способи філософствування. Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така “націленість” на постійний пошук (а не на якийсь певний, “завершений” у своїй принциповій “конечності” результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, “єдино можливою”); в цьому—головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську “відкритість” множинному світу можливостей. Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина “єдина для всіх” і тому рівною мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж “потрібна кожному” внаслідок саме “небайдужості до кожного”. Правда несе щастя як гармоній не переживания “повноти” (множинності) життя, істина ж — лише знання наявного, даного, сущого (“єдиного” у своїй звершеності й тому “вже безваріантного”).

Другий (арістотелівський) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування.

Перший, сократо-платонівський, спосіб філософствування виражає людську відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не монолог з реальністю (моністичною є лише наявна, дійсна реальність; реальність же можливостей принципово плюралістична і тому не допускає монологічного до себе відношення). Проте саме до діалогічного відношення, до діалогу семантичне тяжіє сам термін “діалектика”. І це цілком природно, оскільки “мудрість”, що на неї орієнтує себе цей спосіб філософствування, є не просто “відбитком” у голові наявно сущого, того, що просто є.

Окрім сущого, мудрість знає ще й можливе, належне, доброчесне. Тому мудрість не просто знає, але й оцінює. Орієнтоване на мудрість “софійне” знання виявляє себе в діалектиці; тому і “софійний” спосіб філософствування реалізує себе в діалектичному методі.

1 2 [3] 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com