У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів

Сторінка 2

Слово архетип—грецького походження (аналоги: праобраз, протомодель, віковічний взірець). Архе у перекладі означає початок. Тер­мін архетип увів у вжиток учень Фрейда, лікар-психіатр Карл Юнг (1875—1961). Він пропонував своє пояснення збігу мотивів у міфах різних народів (які ніколи між собою не спілкувалися), у релігійних сюжетах, поетичних творах (ця повторюваність здавна хвилює вче­них).

На думку Юнга, в прадавні часи у первісній орді сформувався стереотип реакцій на певні життєві події, обставини, стосунки — архетип. Юнг вважав, що людина успадковує архетип від предків. Це модель досвідомого колективного світосприймання, спільна для одноплемінників, для нації, раси або людства. У символах та образах архетип фіксує психічну структуру, звичну поведінку та світовідчут­тя. Він незмінний і непідвладний контролю розуму. Теорія Юнга сталa популярною, проте не загальновизнаною.

Юнг тяжів до ідеалістичної філософії. За його словами, архетип має багато спільного з природженими ідеями Платона. Власне тер­мін «архетип» вигадали на початку нової ери богослови, які ототож­нювали платонівські «ідеї» та еманацію думок біблійного бога-твор­ця. Мали на увазі: існує архетип усього, що існує, за архетипом створено все, що створено, первісний образ, протомодель чи архе­тип — в основі усякого буття. Одвічні моделі можуть сполучатися у різних комбінаціях, щодо поступального руху—його нема: все по вертається, колесо кружляє. Юнг визнавав, що запозичив термін «архетип» у середньовічних богословів.

Звичайно, міфологізація не збігається з пошуками архетипу, від­повідно до якого кристалізується сюжет, розгортаються і набувають сенсу події. Це поняття ширше, щоправда, термін «міфологізація» вживають інколи так широко, що він перестає бути терміном: казка, алегорія, метафора — все підпадає під «міфологізацію».

Українські письменники, звертаючись до міфів Давньої Еллади, продовжують традиції вітчизняної літератури.

Апробований спосіб поетичного узагальнення, давньогрецькі міфи набули особливої популярності з розвитком загальної освіти. У пре­сі широко вживані міфологічні імена як слова-позначки чи як поетич­ні тропи. У далеких від античної тематики літературних творах на­трапляємо на певні вкраплення — розгорнуті, оригінальне трактовані запозичення з давньогрецьких міфів.

Такі вкраплення допомагають передавати високий пафос, досяг­ти комедійного ефекту, вразити уяву несподіваним зіставленням, зро­бити образ рельєфно-пластичним чи викликати далекосяжні асо­ціації.

2. "Аполлонічне" та "діонісійське" начала в культурі та їх розуміння Ф. Ніцше та В. Іванова.

Якщо ж ми звернемося до грецької міфології з її невпинними кривавими пристрастями, зрадами, підступами і вбивствами богів, — так, саме вбивствами безсмертних, адже були і «могила Зевса», і «могила Аполлона», і інші «могили»!, — то, судячи з цього дзеркала буденності, можна, здавалось би, без коливань поставити психоаналітичний діагноз: давньогрецька культура на­лежить до жорстоких, деструктивних, садистських, а чи, може, некрофільських культур.

Прийняти цю тезу заважає її очевидна абсурдність, — до­ведеться визнати, що руйнація і розпад характеризують одну з найбільш творчих і плідних цивілізацій в історії. Легше сказати, що нормальне дитинство було надзвичайно понурим і трагічним, і що тими кривавими терніями вистелений шлях до усміхненої цивілізації.

Уявлення про греків як «нормальне дитинство людства» (К.Маркс), дитинство, яке здатне викликати у нас тільки за­хоплення і замилувану посмішку, сформувалося в пізній євро­пейській культурі. Погляд на грецьку культуру як попередника і провозвісника культурної Європи усталився після Ренесансу, а надто після Віко, який поклав початок уподібненню історії світової культури розвиткові людського індивіда і виділив у кожній із них дитинство, юність і зрілість. А через декілька десятиліть Вінкельман обгрунтував уявлення про грецьку культуру як торжество принципу гармонії, ладу і міри, як культуру світлої життєрадісності. Це панівне і по сьогодні уявлення, пише Вя­чеслав Іванов, народилося «з білого видінння грецьких божес­твенних мармурів, із сяючого сну Гомерового Олімпа» (Іванов 1906, с.315). З Вінкельмана і Гете починається новий етап захоплення грецькою класикою. Поворот у ставленні до античності починається не з кризи класицизму, а з Ніцше. Його іменем позначене перехрестя європейських інтелектуальних доріг.

Для Ніцше, для європейської культури останньої чверті ми­нулого століття відкриття трагічності «нормального дитинства людства» було приводом для перегляду класичної і класицистської метафізики істини і зла, розриву з традиційним конформізмом, пошуку нового бачення суб'єктивності як основи людського іс­нування. Трагічна радість визволення від незалежних від людини об'єктивних обставин мала два наслідки: самовпевнене утверд­ження людини в створеному нею самою світі цінностей і запе­речення тим самим смерті і долі. Смерть Бога, проголошена Ніцше, розумілась як смерть старої Європи і народження нової.

Натхненний «Народженням трагедії» Ніцше, російський по­ет-символіст і вчений Вячеслав Іванович Іванов шукав відповіді на питання про природу «аполлонічного» та «діонісійського» начал в культурі і про сенс трагедії Ісуса Христа, ширше — трагедії Бога, що народжується і вмирає. Здавалось би, в чому проблема? Адже відзначивши, що боги всіх народів вмирають і воскресають, як вмирає восени і воскресає навесні природа, можна вважати, що знайдено прихований сенс культу смерті і народження бога в аграрній практиці. Та таке пояснення не розкриває, в чому людський смисл божественної трагедії. Іншими словами, знання про круговорот смерті і народження в природі дають схему відповіді на якесь питання, зразок пояснення, але сенс відповіді можна зрозуміти лише тоді, коли зрозуміле питання. І посилання на вічну зміну пір року, і відтворення смерті і народження мали якийсь сенс, однаковий в тому розумінні, що «пояснювали» людям якусь таємницю, відповідали на якісь пов'язані з нею експектації. Які експектації задовольняли міфи про трагедію страждаючого Бога?

Ніцше вдовольнився констатацією наявності в грецькій куль­турі поряд із звичним для європейської раціоналістичної класики гармонійного, спокійного і прекрасного начала, символізованого Аполлоном, також і начала тривожного і неспокійного, що вип­ливало із співпереживання масою учасників оргіастичного культу смерті і воскресіння, символізованого Діонісом, — культу, з якого і походила давньогрецька трагедія. На цьому його дос­лідницька праця філолога-класика закінчилась, і далі пішли ек­страполяції філософа на сучасні теми кризи європейської циві­лізації, виходи на суб'єктивістську концепцію «світу як волі і уявлення», де трагедія долається співучастю у колективній волі до життя, життєвому пориву, що перемагає смерть.

«Ми бачимо, що екстатична релігія Діоніса, з її відроджувальними таїнствами та оргіями, що осяюють душу, з її віру­ваннями в сходження божества в синовньому образі, страсному, як доля земнонароджених, і все ж божественно переможному, з її просвітленням темного царства душ світочем бога, що помер і воскресає, з її ідеалами містичної чистоти та святості (hosiotes), позамежного блаженства (makaria), героїчного страждання (pa­thos) і милосердя (eleos), нарешті — з її новою, співпередаваною і натхненною, всенародною і п'янкою радістю буття, що підіймає з дна душі в вільних, буйних виявах все приховане багатство її плідної сили, — ми бачимо, що ця релігія була задоволенням граничної потреби, що вона була необхідна еллінству як рятівний злам хвороби, як одужання» (Іванов 1922, с.367).

Поєднання учасників діонісійської містерії в «співпередаваній і натхненній, всенародній і п'янкій радості буття» є зразком експресивної комунікації, що вносить нову організаційну струк­туру, спрямовану проти усталеної, — потужну антиструктуру напівшаманістського культу.

Структурний аналіз міфів — не самоціль. Копіткий аналіз фактів має на меті визначити, за виразом Іванова, абстрактний естетизм тлумачення міфів, завдяки якому «ми зрозуміли їх психологічно, зрозуміли, що це — явища позачасові, необхідні і знову можливі. Ми зрозуміли, що діонісійський хміль є стан виходу з граней я; руйнування і зняття індивідуації; жах цього звільнення і занурення в єдність і першооснову сущого; прилу­чення до волі і страждання вселенського, яке б розбило осо­бистість тих, хто прилучився, якби аполлінійська сила сновідання не розв'язувала 'їх музичну нестяму в самовідчуження злиття з відображеною в ликах життя Таємницею та візіонерним світом Трагедії» (Іванов 1906, с.316). Для Ніцше, що відкрив перед Європою ці першоджерела трагічного і життєдайного пориву, «занурення в першооснову сущого» означало розрив із конфор­мізмом європейського міщанства; для Іванова, які і для багатьох його колег-символістів, це було шляхом теософських шукань єдиної вселюдської містико-релігійної першооснови подолання «страждання вселенського». З усіх тео- і антропософських творів лише праці Іванова зберігають порівняну ясність думки, оскільки грунтуються на величезному емпіричному матеріалі, хоч в світлі сучасних структуралістських уявлень і методик проаналізованому недостатньо переконливо.

1 [2] 3 4 5 6

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2022 textreferat.com