У нашій онлайн базі вже 23511 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви

Новини
На сайті всього 23511 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Внесок фізики і космофізики у розвиток наукової герменевтики

Внесок фізики і космофізики у розвиток наукової герменевтики

Сучасна практична філософія посилено розвиває один із найважливіших своїх розділів та інструментів — герменевтику. Тому для неї цікава сучасна планківськомовна фізика й космофізика, яка не просто вміщує реальність та істинність своїх побудов у історично-герменевтичний контекст, принципово відмінний від звичного для неї теоретично-експериментального, а й пропонує для цього новий методологічний інструментарій. У статті показано, що такі поняття, як герменевтичний експеримент, у якому головним є розуміння як таке, антропо-герменевтичний суб’єкт-спостерігач у космології давно не існуючого надраннього Всесвіту, та інші подібні поняття суттєво розширюють цей інструментарій. Для сучасної практичної філософії герменевтика фізики й космофізики цікава ще й тим, що остання виявила свою безперечну ефективність у розгляді суто конкретних наукових питань типу проблеми баріонної асиметрії. Більшість із цих питань за будь-якого негерменевтичного підходу вимагала б неможливого — зміну усталених та експериментально перевірених основ фізичної науки (порушення законів макросвіту, в якому ми живемо), що, до речі, “забороняється” герменевтикою. Герменевтична практика планківської (квантово-гравітаційної) космофізики пропонує поняття, ідеї і прийоми, які змінюють саме уявлення про герменевтику науки в цілому, розуміння її мови та об’єкта. До числа таких пропозицій належить, можна сказати, доленосний для герменевтики винахід квантовою механікою понять-кентаврів, які поєднують ситуації відомих (зрозумілих) і невідомих (незрозумілих) для людини світів. Герменевтичні проблеми сучасної фізики, зумовлені вимушеним складним високоабстрактним сембіозом її з багатоваріантною (сценарною) космологією, підносять статус мови науки до онтично-фундаментального значення. Смислообрази і феномени останньої заповнюють прогалини природної феноменології. Цей надзвичайно цінний для науки герменевтичний досвід надає осмислення процесу когнітивного оволодіння світом нового імпульсу, змінює наш світогляд. Водночас він свідчить про те, що наукове пізнання не залишається осторонь від розвитку світової філософської думки. Герменевтика — одна з упливових духовних течій сучасності. Феномен герменевтики закономірно виникає у світовій філософській культурі; він заповнює ту, так би мовити, філософську нішу, яку жодна філософська течія заповнити не може1. З точку зору предмета й характеру дослідження філософська герменевтична ніша надзвичайно широка — від проектів, які намагаються антагоністично розглядати факт існування науки, до претензій на універсальну філософію2. Серед герменевтичних проектів для філософії природознавства особливо цікаві ті, в яких висловлюється неоднобічне відношення до наукової істини та методології (М. Гайдеггер, Х. Гадамер, П. Рікер та ін.). Чому на фоні сучасних світових філософських зрушень саме питання герменевтичної рефлексії в конкретних науках стають актуальними? Відповідь лежить у новому розширенні й переосмисленні філософських категорій і загальнонаукових понять, які вважались усталеними, таких як реальність, істина, розуміння, пізнання тощо. “Постновітній” погляд на світ полягає в тому, що не може існувати ніякої реальності поза реальністю, або, як зауважував Ф. Ніцше, так звана видимість зовсім не означає щось протилежне якійсь сутності, “це не мертва маска, яку можна не тільки надіти на якогось невідомого ікса, а й зірвати її з нього . це саме життя і сама дія, життя, яке достатньо сміється з самого себе, аби я відчув, що не існує нічого, крім видимості, такого собі летючого вогника, танцю ельфів — і нічого більше”3. Реальність — це не тільки наукова реальність, і якщо ми не хочемо спростити суть справи, то “не можна ігнорувати таке “знання”, в якому форма завжди має вираження у релігійній або народній мудрості, у творах мистецтва або філософських думках”4. З цієї точки зору наукова істина є не що інше як абстрактно-вихолощений фантом реальності, звільнившись від якого “ми виходимо разом із Ніцше на сцену нашої сучасності”5. Але ж, з іншого боку, ми знаємо, що наука довела свою практичну ефективність і життєдайність. Тому наукове знання як реальність тим більше не можна ігнорувати. Істина, за великим рахунком, лежить десь між крайніми полюсами наукової раціональності й тим, що можна було б назвати екзистенцією (суттю) самого життя. У наш час переоцінки вартостей метафізики герменевтика покликана примирити ці крайнощі, які нам однаково необхідні і які насправді є двома боками однієї медалі у пізнанні істини. Вона розширює поняття методології та її функцій, характерне для традиційної думки, долає однобічне орієнтування на факт науки. Великим засліпленням назвав Гадамер абсолютизацію ідеалу науки. На його думку, однобічне захоплення методологізмом теорії науки веде до зведення рефлексії до правил та їх застосування, яка насправді не є технікою, а “є досвідом самих наук і обмеженням об’єктивності, що має розглядатись у них самих (а не якось рекомендуватись)”6. Дослідник важко усвідомлює звуження перспективи, яке настає за думкою про метод. “Він завжди орієнтований на виправдання методу свого досвіду, тобто відвертається від протилежного напрямку рефлексії. Навіть якщо він, захищаючи свою свідомість методу, в дійсності рефлектує, він і тоді знову не дозволяє своїй рефлексії ставати темою свідомості”7. Саме тут на допомогу приходить герменевтика, яка не дозволяє науковому емпіризмові підняти “критичний раціоналізм” до абсолютного масштабу істини. Герменевтичне тематизування розкриває умови і межі науки у всезагальності людського життя, умовність її поля діяльності і не допускає перетворення віри в науку у марновірство. Герменевтику зробило дієвою саме те, що вона відкриває всередині науки умови істини, які не лежать у логіці дослідження, а передують їй, дає змогу усвідомити, що не лише застосування, а й знаходження методів становить сутність досліджень. У свою чергу, наукові дисципліни надають величезного імпульсу розвитку самої герменевтики. На цьому особливо наголошують творці сучасної герменевтики. Герменевтична рефлексія, писав Гадамер, “всюди виростає з конкретної практики науки і існує, зрозуміло, для методологічних переконань, тобто контрольованого досвіду . ця герменевтична рефлексія була всюди виявлена у науковій практиці. Якщо оцінювати мою працю в межах філософії нашого століття, то треба виходити саме з того, що я намагався примирити філософію з наукою . Це, звичайно, змушує до того, щоб переступити обмежений горизонт інтересів науково-теоретичного вчення про метод”8. Посилення уваги до істини і методу вимагає пояснення того, що означає герменевтична проблематика для пізнання і яке відношення має критичне мислення до традиційного розуміння. Головним тут є те, що герменевтична рефлексія не заперечує метод та методологічні засоби науки, а є їхньою складовою. За всієї відмінності, яка існує між природознавством та гуманітарними науками, спільне іманентне значення критичної методики, по суті справи, безперечне. “У “моральних” науках не відкривається ніякого сліду чогось іншого, чого немає у “правильних” науках”9. Причиною плутанини й заперечення герменевтики є руйнування поняття практики в широкому розумінні. Оскільки наука вбачає свою мету в ізольованому аналізі причинних факторів явищ, з практикою вона має справу тільки як із застосуванням науки. Але останнє є лише частиною загальнолюдського буття, такою “практикою”, яка не включає самосвідомість людини. І завдання філософії — показати часткове значення онтологічних імплікацій, які лежать у “технічному” понятті науки, й досягти теоретичного визнання герменевтичного досвіду”10. Отже, існує проблема релевантності, яка не обмежується визнанням того, що вся наука включає в себе герменевтичний компонент і що це зовсім не означає відмови від раціональності наукового методу “побудови гіпотез та їх перевірки”, який зберігається у всякому дослідженні, хоч і не є достатнім для підтвердження значення того, що пізнане за його допомогою. Ця проблема значно ширша — про внесок конкретних наук у розвиток засобів, прийомів, мету осягнення сенсу (розуміння) буття, врешті-решт, усього того, що становить зміст наукової герменевтики. Стосовно цього герменевтика фізики не є чимось екстраординарним на фоні загальної історії герменевтики. Можна навіть сказати, що вона у “когнітивному онтогенезі” пройшла “когнітивний філогенез” філософської герменевтики. Вкажемо лише на деякі історичні віхи цього поступу, який одночасно висвітлює широту проблеми релевантності. Як відомо, В. Дільтей, відійшовши від принципів догматики в історичній герменевтиці, вперше спробував замінити в зображенні історичних подій раціонально-каузальне пояснення на інтуїтивне розуміння минулого. Дослідник повинен був проникнути у “внутрішній світ” епохи (“розуміюча психологія”), герменевтично виокремити первісну “цілісність і повноту духовного життя” з усієї культури епохи, з суб’єктивних фрагментів свідомості та безпосередніх переживань неповторних особистостей епохи. Встановлений Дільтеєм зв’язок між історично цілісним горизонтом генезису ключових понять та герменевтичними процедурами розуміння їхніх функцій широко використовується тепер і у філософії фізики (когерентно-холіцистичні, соціокультурний, історичний і тематичний аналізи передумов розуміння та тлумачення розвитку фізичного знання; спроби фізиків проникнути у “внутрішній світ” історично минулої планківської епохи тощо). Глибокий сенс має паралель взаємодоповняльної герменевтики космофізики й життя (Всесвіту) з загальною герменевтичною концепцією Дільтея (життя може зрозуміти тільки життя), зі вченням Гуссерля про життєвий світ як анонімний фундамент смислопокладання та гайдеггерівським проектом екзистенційної герменевтики, яка проголошує розуміння способом буття людини (спроби фізиків включити людину та її свідомість у розуміння Всесвіту). Відмова від пріоритету “духу”, визначення розуміння як вихідної буттєвої характеристики людського життя не означає переваги феноменологічних передумов перед антропологічними. Йдеться про те, що розуміння — це зняття мірки з самої речі, яка, проте, в дусі Гайдеггера, не є ані чимось наявним (як у позитивістів), ані фактом свідомості (як у Гуссерля). Антропне масштабування Всесвіту, яке пов’язує в одне ціле розуміння буття людини та виражене за допомогою фізичних світових констант буття Всесвіту в “текстах”, у мові сучасних космофізичних теорій, у герменевтиці фізики, — це зняття “людської” мірки буття з самого Всесвіту, хоча й здійснене надабстрактним чином. Тут Всесвіт як гайдеггерівська річ дійсно належить людському способу буття (людському автодіалогу). Вслухаємось у те, як звучить обгрунтований сучасною фізикою антропний принцип: світ є таким, яким він є, саме тому, що ми в ньому живемо, що ми в ньому є. Принциповою базою виникнення герменевтики фізики є одвічний поділ (або децентрація) між суб’єктом фізичного пізнання та об’єктом фізичного пізнання, які в даному разі треба розглядати як єдиний невичерпний і нескінченний континуум мовно-онтологічних можливостей буття. У спробах охопити в понятті неспостережуваний Всесвіт суб’єкт безконечно теоретично проектує фізичну реальність і, мислячи її як щось інше, відмінне від нього самого, через певні процедури засвоює її, поєднує з собою як мовно-онтологічний об’єкт, що відтепер зветься об’єктом фізичного пізнання. Аналогічно фундаментальний екзистенціал “розуміння” розглядається у “Бутті та часі” Гайдеггера як основний модус Dassein (“тут-буття”), що не зводиться до пізнавального акту і має складну структуру, яка включає в себе буття-можливість, план, ескіз (як можливість можливості бути) і розкриття (проникнення у фундаментальне влаштування буття)11. Каменем спотикання всіх герменевтичних концепцій є опис того, як суб’єкт, залишаючись у мовному коконі, проникає розумом в світ, мовно-онтологічно привласнює й витлумачує його як зрозумілий для себе світ (у фізиці взаємообумовлення категорій розуміння, інтерпретації та сенсу)12. Зрозуміти герменевтично означає, якщо слідувати згаданій вище концепції, осягнути, зуміти зробити, дорости, стати здатним до чогось. Те, що осягається в цьому герменевтичному процесі, є не присутнє, наявне “що”, а можливе “як”. За Гайдеггером, герменевтичний суб’єкт має справу з первинним буттям-можливістю, яке онтологічно у своїй темпоральній визначеності не поступається дійсності логіки та метафізики13. На манер гайдеггерівського Dassein первісно вільне для вибору різних можливостей квантове тунелювання Всесвіту (з редукції повної хвильової функції Всесвіту фактом існування макроскопічного спостерігача), завжди втягнуте в одні можливості, пропустило інші і тим самим варіює можливості свого буття. Вирішальним моментом пояснення мовно-онтологічної побудови герменевтичних суб’єкта та об’єкта є проникнення в світ через герменевтичне коло. Розуміння розгортається у формі тлумачення, яке здійснюється актом діяльно-турботливого (Гайдеггер) ставлення до світу, в якому задаються настанови придатності, вдосконалення, покращання, в подальшому завжди присутні у формах теоретичного розуміння. Розкрите у розумінні вирізняється як щось таке, про що йде мова, що конституює розуміння. Тут звичні часові форми свідомості, такі як пам’ять, уявлення, передбачення, стають не умовою, а, навпаки, перешкодою сприйняття буття14. Розуміння як передугадування можливості і тлумачення як розкриття “щойності” пов’язує смисл, з якого щось стає зрозумілим як “щось” і який розкривається не як деяка ідеальна властивість, диспозитив, що накидається на відсутнє, а екзистенціал, який свідчить про заповненість світу сущим. Розуміння, з одного боку, розкриває окрему “тутешність”, “щось” у світі, а з іншого — виступає у розкритті цієї частини в модусі передугадування і через це спирається на ціле. Так виникає герменевтичне коло: “Розуміння цілого мусить бути досягнуте у термінах його індивідуальних частин, індивідуальних частин — у термінах цілого .”15. Частина має передумовою ціле, тоді як останнє саме осягається як зв’язок частин. Реальна гносеологічна проблема, яка тут криється (за Г. В. Плєхановим: чи може частина зрозуміти ціле16), у космологічному варіанті означає пізнаванність—непізнаванність Всесвіту як фізичного цілого на основі емпірично доступної безпосереднім земним та астрономічним спостереженням його частини. Герменевтичне коло, на відміну від порочного кола логіки, розкриває не якусь довільну процедуру інтерпретації, а передає екзистенційну структуру. І на відміну від логічноїгерменевтична проблема полягає не в тому, щоб вийти за його межі, а в тому, щоб правильно увійти в нього. Мова не перешкоджає проникненню у світ смислів, а перетворюється, за висловом Гайдеггера, у “дім буття”, набуває онтологічних рис. Вона стає не тільки знаком, а ще й тоном і звуком, ритмом і ландшафтом, простором і часом, тілом і духом, божественним і людським17. Що ж нового вносять фізика і космофізика у розвиток наукової герменевтики? Історично герменевтика фізики розгорталася за типовим герменевтичним колом, але специфіка її полягає в тому, що в генералізованій перспективі розвитку фізики роль цілого завжди відігравав Всесвіт (мега- та мікро-Космос), а роль частини — “земна” фізика та астрономічно спостережуваний Всесвіт. Це зумовило не лише великий поділ світу свідомості людини на чуттєво-доступно-відомий їй макроокіл (макросвіт) і якісно інші, чуттєво недоступні, невідомі (немакро)світи, а й водночас утвердження герменевтичного принципу можливості розуміння останніх за допомогою першого як одного цілого. По суті це було кардинальне зрушення: зняття дихотомії чуття—розум (розуміння), яке, у свою чергу, докорінно змінило поняття людського досвіду, детермінізму (необхідності), знання, врешті-решт, усю когнітивну структуру людської свідомості і саму філософію мислення світу, в якому ми живемо. Починаючи з Галілея18, кожен крок досвіду розгортається на фоні довершеного образу світобудови. Це відкрило нові горизонти категорії розуміння: “розуміти” явище означає відтворювати у безпосередньо сприйманому образі його образ цілого Всесвіту, а знати означає, що Всесвіт присутній у всіх діяннях розуму, в усіх почуттях, у кожному нашому погляді, у кожній нашій думці. Таке “образно-поєднуюче” розуміння герменевтично (не раціонально-логічно!) долає прірву між безмежним Космосом буття і фактом мізерності наших знань про нього. Воно приводить до того, що в герменевтичному підтексті кожного астрономічного образу цілого знаходимо (онто)логічну всезагальність і необхідність. (Тому й зворотний процес герменевтичного утвердження тієї чи іншої системи світу завжди оманливо сприймається як цілісна предметна чуттєвість, а зміна її — як подолання зовні переконливих чуттєвих свідчень.) “Природа” герменевтично може існувати тільки як таке осмислене ціле й безмежне, у якому кожен окремий фрагмент має сенс (існує для пізнання) лише в контексті цього цілого і не має сенсу поза ним. Знати навіть про гранично мале означає знати все. Мати особливий скінченний образ всезагального, нескінченного стає синонімом поняття знати. Герменевтична ідея полягала в тому, що природа як всезагальне, нескінченне, як осмислена цілісність цього безмежного відтворюється у кожній точці пізнання, кожній істинній думці, кожному окремому образі, інакше вона як всезагальне і цілісне не відтворюється і не пізнається взагалі. З точки зору характеру входження у герменевтичне коло ціле—частина ми завжди, у кожну мить і в кожній точці пізнання, потенційно можемо знати все. Тим самим (цілком у дусі Гайдеггера) визнавалась не тільки нескінченність руху до істини, а й онтологічно присутня нескінченність кожного скінченного фрагмента пізнання. Ця герменевтична доктрина сповідується всюди й тепер. Епоха Нового часу розвинула ідею “образу цілого”, присутнього у кожному окремому чуттєвому образі, та ідею розуміння як форми відтворення і усвідомлення цього цілісного “образу” в окремій частині. Тим самим були закладені підвалини розуміння макросвіту як когнітивно установчої системи людина—природа. Людина знає про своє буття нескінченно мало (за кількістю пізнаних предметів). Проте за якістю (за способом пізнання) ми маємо знати це “мало” абсолютно вичерпно. Таким є базовий стрижень герменевтики не тільки Нового часу, а й усієї сучасної наукової культури, заснованій на моделі зняття когнітивних розривів нескінченної людської розсудочної індукції та дедукції у понятті герменевтичного кола. У наш час Р. Фейнман скаже: “Вигаптовуючи свій візерунок, Природа користується лише найдовшими нитками, і всякий, навіть найменший, зразок його може відкрити нам очі на будову цілого”19. Природа вважається єдиною абсолютно, так що, потягнувши за кінчик “фейнманівської нитки”, ми можемо в принципі розплутати увесь клубок її таємниць. Тільки Божественний інтелект мав би пізнавати Всесвіт миттєво, бо не потребував би перекладу буття природи на мову умовиводу. Але чому ж тоді здобуті шляхом копіткої розумової діяльності істини вважались тотожними божественному інсайту? Це переконання засновувалось на усвідомленні корінного пізнавального принципу: найвищим ступенем достовірності знання є обгрунтування його необхідності, яка встановлюється всім тим, що закономірно (контрольовано) відбувається у нашому макросвіті. Це був ніби зиск розуму людини за копітке, крок за кроком, пізнання. Звідси, з цього принципу, випливає базова ідея будь-якої герменевтики: що б не відбувалося (мислилось) за межами нашої макроочевидності (у Всесвіті), воно має відбуватись (мислитись) так, щоб закони макросвіту, у якому ми живемо, не порушувались, виконувались абсолютно. Ми повинні розуміти Всесвіт так, щоб у ньому не мислилось нічого надприродного. Необхідність знання у кожному випадку розуміння явищ установлюється обов’язковою одночасною присутністю в людському розумі логічних еквівалентів чуттєвого оточення і Всесвіту (образу частини й цілого), цілісним баченням і розумінням нескінченності світу, в якому ми живемо. Цей герменевтичний образ частини й цілого закріплюється в історично нескінченній лінії логічних, словесно фіксованих суджень. “Людина постійно, раз за разом перевіряє, співвідносить ці два полюси, два фокуси думки і поза таким співвіднесенням та сполученням взагалі не мислить”20. Людський образ цілого — це утворена діалогічним багаторазовим умоспогляданням світу множина образів, кожен з яких актуалізований, визначений та обгрунтований певним типом практичної діяльності як одна з можливих логік буття Всесвіту. За Галілеєм, тільки людський розум, через те що він обмежений, визначений, може мати образ цілого. Слова “образ цілого” та “образ світу” мають раціональний сенс, якщо означають: ось предмет, особливе, а ось світ, ціле, всезагальне; і цей предмет як деталь і є (взагалі зрозумілий як) образ цілого; в свою чергу, світ можна зрозуміти лише у предметі, у особливому21. Тільки в такому разі світ виступає у слові, мові, судженнях як герменевтично замкнуте ціле, а не як щось невизначене та екстенсивно (кількісно) нескінченне. Пройшовши в процесі досвіду всі сходинки висновків та суджень, розум починає бачити в предметі ціле і формує образ світу як ціле, що має об’єктивно пізнавальне значення. Речам як “образам світу” він надає значення деяких приладів пізнання, спрямованих на цей світ, тобто доходить до досвідного споглядання конкретних предметів. Суттєвим моментом герменевтичної організації макросвіту у Новий час став винахід понять-кентаврів типу “матеріальна точка”, “матеріальна сфера”, в яких поняття ідеальне й реальне герменевтично втиснуті одне в одне (їх не можна роз’єднати, не зруйнувавши пізнавальний процес). Концептуальні кентаври використані на цьому етапі як засіб герменевтичного переходу від світу реального до світу ідеального, і навпаки. На цій основі Галілей обгрунтував правомірність сходження до граничних ідеалізацій та обернений перехід від ідеалізацій до реального світу. Відтоді перетворення реального в ідеальне та обернена реалізація ідеалізацій (наближення їх до чуттєво-реального) використовуються у схемах розщеплення причин явищ і стає теоретичною основою експериментальної технології фізики, яка дає змогу виявляти іманентні визначення та операціональний сенс фізичних понять, контрольовано поглиблювати розуміння фізичних процесів. Методологічна суть герменевтичної революції у Новий час полягала в утвердженні думки, що “предмет “як він є” бути предметом науки якраз і не може, оскільки у цьому разі зникають — на межі — причини”22, а з ними зникає й наука. Причини можуть бути логічно виявлені і зрозумілі тільки за допомогою специфічних процедур герменевтичного переходу у світі ідеалізованого та схематизованого експерименту. Світ ідеальних предметів слугує знаряддям пізнання смислу “недосконалих” предметів. Щоб пізнати реальний предмет як він є, треба спочатку зрозуміти його як щось ідеальне, продовжене за межі чуттєво-реального, тобто реально неможливе. У механіці для цього формується штучний світ ідеальних об’єктів та рухів, у якому ідеальні тіла (точки) в ідеальних умовах (у порожньому просторі) здійснюють ідеальний рух. У герменевтичному поєднанні “форм споглядання” і “форм судження” виникає новий образ руху, на основі якого досягається взаємообгрунтування ідей простору, часу, причинності у їх взаємонеобхідності. Насправді тут поєднуються дві форми розуміння всезагального. Цей образ має унікальну особливість: скільки б часу не тривав рух і який би шлях він не пройшов, весь рух у цілому відтворюється в точці, яка визначена як наявний континуум і як спосіб утворення його, тобто того ж руху, представленого у формі скінченного або нескінченного переміщення. Внаслідок такого граничного узагальнення ми опиняємось і не у світі дійсного механічного руху, і не в математичному континуумі, а у сфері метафізичного буття механічного світу. “Це — вихідний . образно втілений “рух розуміння” . це не фігури геометричного світу (така тільки їх видимість), це “фігури розуміння”, “ідеї розуму””23. У сучасній фізиці герменевтична технологія Нового часу принципово розширюється — концептуальні кентаври стають герменевтичним ключем переходу між якісно відмінними фізичними світами. Так, в образі квантової механіки теорія вперше виступає не як прямий макроскопічний опис і безпосереднє тлумачення чуттєво даних явищ і подій, а як “вторинне” осмислене тлумачення того, що відбувається за межами макросвіту. Це вторинне “осмислене тлумачення” замість безпосереднього опису реальності — основне в характері герменевтики нового типу теорій, покликаних описувати нові немакроскопічні світи. Без перебільшення можна стверджувати, що це поки що єдиний спосіб відкриття й теоретичного освоєння “немакросвітів”. Іншої операції переходу від макросвіту до “немакросвітів”, надання їм раціонального сенсу філософсько-теоретична думка не винайшла. Головний момент квантової герменевтики полягає в тому, що осмисленим вважається розгляд об’єкта мікросвіту лише разом з макроскопічним приладом, з яким він взаємодіє. Мікроявище “спостерігається” макроприладом, який встановлює зв’язок між експериментатором і мікроявищем (немакросвітом). У герменевтичній схемі прилад виступає “перекладачем” (М. О. Марков) між нами і явищем, який “знає” мову мікроявища і перекладає її на зрозумілу нам макроскопічну мову. Його роль методологічно змінюється. Він уже не є простим “продовженням” наших органів відчуття, як у класичній механіці, він — ланцюжок зв’язку між принципово різними світами. Теорія стає дуалістичною в тому розумінні, що зображувана нею реальність і її мова стають мікромакрокентавроподібною. “Квантова теорія, — писав М. О. Марков, — дає фізичне тлумачення того, що відбувається у макроприладі під впливом мікроявища. Образ відтворюється за результатами показів макроскопічного приладу, до якого застосовна класична механіка. Тому результати спостереження ми, природно, виражаємо в поняттях класичної механіки .”24. Смисли квантових понять побудовані буквально на уламках старих класичних понять (макроаналогіях). Предметом квантової теорії є мікрооб’єкти, але сама вона виникає під час проникнення в мікросвіт у макроскопічній формі, і тому її мова мікромакрокласична і химерна для нас. Це — парадокс кентаврів, який знімається герменевтичною інтерпретацією. Для мікроістоти, здатної від народження сприймати кванти випромінювань, звичні для нас уявлення були б складними, а побудова класичної механіки (перехід у неквантовий світ) “було б для неї, мабуть, абстрактним завданням, яке вимагає відмови від модельності і наочності”25. Для макроістот же це єдиний шлях зрозуміти світ, відмінний від макроскопічного. Відкриваючи ще більш незвичні “немакросвіти”, ми знову змушені будемо діяти єдино доступним нам шляхом побудови теорії як фізичного тлумачення того, що відбувається у макроприладі під впливом явищ цих світів. Кожного разу діятиме та ж сама герменевтична схема, оскільки йтиметься “про пізнання, яке саме по собі є макроскопічною діяльністю людини”26. Герменевтичні процедури, розроблені для розуміння квантового світу, можуть бути поширені на випадки пізнання будь-яких якісно нових ділянок реальності, герменевтично вихідним моментом яких є макроскопічна діяльність людини. Вони з’являються щоразу, коли ми робимо перехід за межі макросвіту і опиняємось у граничних пізнавальних ситуаціях. Основний кінцевий сенс цих прийомів зводиться до кваліфікації дій дослідника як фізично осмислених або безглуздих. Реалістичне розуміння нових умов пізнання за межами макросвіту бере за основу той гносеологічний факт, що властивості мікрооб’єкта вичерпуються сукупністю можливих макроскопічних дослідів, які реалізують будь-які можливі випадки взаємодії мікрооб’єктів з різними макроприладами. “В дійсності все, що трапляється в людській діяльності у макросвіті, тобто те, що в цьому макросвіті відображується, все, що з ним взаємодіє, — все це може бути пізнане людиною”27. Знання мікрооб’єкта вичерпується всіма його макроскопічними проекціями у макроприладі, який не обмежує нашого знання, а лише надає йому звичної для нас макросмислоформи. Майбутня фізика ніколи не зможе позбутися макроскопічності своєї мови, якою б бідною ця мова не здавалась. Вона є відображенням безпосередньо макроскопічного буття людини, всього того, що з макросвітом взаємодіє. Але це в жодному разі не визначає наперед конкретного сенсу понять цієї мови у випадку пізнання нових світів. Фізична мова неперервно збагачується, і провідна роль в удосконаленні її належить абстрактному мисленню і прийомам герменевтики, які дають можливість зрозуміти макроскопічний сенс фізичного пізнання. До цих прийомів належить насамперед створення мови квантування, яка власне й дає змогу просуватись за межі макросвіту. Квантування дає теоретику засоби позбутися фізично неосмислених випадків і дій, які можливі внаслідок того, що в міру проникнення в мікросвіт об’єкти пізнання відображуються все менш наочними і все більш “кентавроподібними” (М. О. Марков) образами, що поєднують у собі взаємовиключаючі риси. Освоєння квантової реальності передбачає активну інтерпретаторську роботу щоразу, коли за допомогою макроприладу реальність мікросвіту проектується “на макросвіт — у сферу безпосередньо пізнавальної діяльності макроскопічної істоти”28. У квантовій області, наприклад, поєднуються частота й енергія. Мовногерменевтична проблема, яка виникає тут, полягає в тому, що частота є величиною локальною і має сенс для окремої точки, тоді як говорити про енергію у певній точці безглуздо. Ці два поняття, з точки зору онтології класичної теорії, розділяє прірва. Квантова теорія герменевтично розв’язує цю проблему введенням понять-кентаврів і розширенням герменевтичного статусу світових констант, які стають граничними параметрами теорії і не тільки розмежовують якісно різні сфери, а й слугують смисловому їх об’єднанню. Тим самим відкривається спосіб переходу від макро- до немакрофізики, який полягає в осмисленому тлумаченні за допомогою сталих того, що відбувається за межами макросвіту на основі класичної механіки. Образи фізичних кентаврів як носіїв смислу практично необхідні для тлумачення й передбачення фізичних явищ у будь-якому “немакросвіті”. Для їх органічного включення в теорію придумується особливий математичний апарат, який запобігає застосуванню макроскопічних аналогій та уявлень там, де вони втрачають сенс, а також автоматично дає кількісну оцінку (міру) застосовності того чи іншого макроскопічного поняття у “немакросвіті”. Принципова суть і новизна “кентавроподібного” способу утворення сенсу понять полягає в тому, що він дає нові схеми пізнання й розуміння (у квантовій механіці це співвідношення неточностей, або принцип невизначеності). Нова парадигма утворюється за допомогою герменевтичного прийому, який дістав назву принципу (смислової) відповідності. Він полягає у систематичному використанні кожної риси теорії-попередниці для розробки нової теорії. За допомогою використання граничних значень фундаментальних констант попередня теорія перетворюється у протофізику, яка поставляє новій теорії зрозумілі нам інтерпретаційні смисли і тим самим забезпечує “осмислене тлумачення”. Звичайно, смислове протознання не є винаходом фізики, воно завжди використовується в усіх реальних процесах смислотворення. Спосіб розглядати попередню фізику з усіма її теоріями та експериментами як обов’язкову протофізику для всякої нової фізики є методологічно типовим. Але фізика знайшла загальний герменевтичний механізм розв’язання проблеми відновлення замкнутості концептуальної структури знання під час просування у якісно нові сфери Всесвіту — встановлення смислової відповідності шляхом уявлюваної зміни значень критичних параметрів відповідних теорій. Герменевтика фізики показала, що масив протофізики постійно зростає. Прийняття тих або інших загальних онтологічних припущень щодо будови Всесвіту та методологічних принципів побудови і “стикування” конкретних теорій веде до утворення певної архітектури фізики. Таким чином старі фундаментальні теорії відіграють активну протофізичну роль у формуванні смислової структури нових теорій і фізики в цілому. У цьому розумінні “класична механіка як “протофізика” складає основу всієї теоретичної фізики .”29. Але в процесі побудови “стандартної моделі” протофізичну роль перебирають на себе вже ті теорії, які самі донедавна інтерпретувалися за допомогою класичної протофізики, а саме: спеціальна теорія відносності та квантова механіка. При переході до смислової структури передпланківської та планківської фізики протофізикою слугує вже стандартна модель. Це ієрархія квазіпротофізик, де справжньою протофізикою є лише класична механіка. По суті виникає об’єднаний принципом відповідності цілісний герменевтичний масив з новими пізнавальними можливостями. Як показав М. Планк, у загальному випадку граничний перехід не приводить до класично інтерпретованих рішень рівнянь квантової механіки30. Тому п

[1] 2

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини
Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2017 textreferat.com