У нашій онлайн базі вже 23511 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви

Новини
На сайті всього 23511 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Державність української мови: декларація і реальність

Державність української мови: декларація і реальність

Державна мова – це не тільки і не стільки мова Держави: чиновників, можновладців, політиків та ін. Це, насамперед, мова люду, який населяє цю державу, яка покликана охороняти його інтереси і задовольняти культурні запити. Рідна мова покликана бути батьківщиною і домом буття людини, в якому вона мешкає не тимчасово чи "для офіціозу", а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма, включаючи назви магазинів, кафе, ресторанів, перукарень, мову реклами на вулиці. За тих умов, в яких перебуває нині українська мова, українець почувається емігрантом на власній землі в чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, чужоземними товарами. Ліна Костенко назвала українську націю раритетною, самотньою на власній землі у своєму великому соціумі. А в одній із поезій проникливо зауважила: "Ми вже як тіні на своїй землі. Хто зрозуміє нашу ностальгію?". Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною в країні.

Сумнозвісний перелік дат, що умовно починається 1720 роком (указ Петра І), здавалося, нарешті обірвався з появою Закону про мови, наданням українській мові статусу державної.

Сприйняли його по-різному. Одних це неймовірно дратувало, інші скептично посміхалися: нічого, мовляв, із цього не вийде, дехто ревно відстоював свої права, забувши про обов'язки громадянина цієї держави. Значна частина української інтелігенції радо вітала Закон, сприймаючи його і як свою перемогу. Одним словом, цей документ не залишив байдужим нікого.

Десять років боротьби і пустослів'я. Від часу прийняття закону це були роки випробування нації на зрілість і гідність. На жаль, правими виявилися скептики.

Із самого початку незрозумілою була суєта навколо того, що вже вистраждано роками, виважено, обговорено і узаконено. Це і похитнуло ті підвалини, що тримали Закон. Низка заходів, спланованих на впровадження державної мови в усі сфери суспільного життя, згодом обривається, розпорошується і зовсім призупиняється. Важко збагнути, чому на сьогодні не проводиться атестація з української мови державних службовців усіх рівнів, чому на вивчення державної мови в інститутах та університетах на неспеціальних факультетах кількість годин зведена до 36-и, чому вулиці рясніють іншомовними вивісками та рекламними щитами, а в міському транспорті оголошують "остановки". Чому й досі так "переконливо" звучить із уст посадових осіб чи навіть студентів, що у їх віці пізно вчити мову. У 20, 30, 40, 50 і т.д. років не пізно оволодіти азами комп'ютерної техніки, вивчити англійську мову перед закордонною поїздкою – не пізно .

Стоголосо іще звучить "залізний" аргумент: нехтування інтересів національних меншин. І не завжди, погодьтеся, із уст тих самих меншин.

Таким чином, ми, українці в Україні, будучи кількісно національною більшістю, ще надовго морально залишатимемось "меншиною", національно несвідомою і байдужою. Бо ж як можна поважати когось, не навчившись поважати себе?

Було б неправильно сказати, що за часів становлення нашої держави для розвитку мови не зроблено нічого. Але те, що зроблено, мовою медицини можна окреслити так: біль зняти - пухлину залишити.

За роки хаосу і байдужості росте кількість парадоксальних явищ, породжених іще тоталітарною системою:

1. Ми довели вже усьому світові, що українська мова багата і милозвучна, себе ж переконати неможливо, що вона варта того, щоб нею розмовляти, берегти її і збагачувати.

2. Намагаючись дбати про престиж держави, мову тримаємо на коротенькому ланцюжку. Для учнів, студентів, багатьох іще вчителів українська мова залишається лише мовою навчання і викладання.

Для багатьох посадовців – кабінетною мовою, "засобом керування". А в кінці робочого дня її закидають у куток довгої шухляди і зачиняють на два замки до наступного ранку.

3. Хто може сказати точно, для кого, для якої держави готують фахівців наші інститути і університети. Кому потрібні дипломовані "суржиконосії"? Досі в державі немає замовлення на україномовного фахівця.

4. В усьому світі носіями культури певного народу є, насамперед, носії національної мови. Кого із поіменованих "зірок", "заслужених" і "народних" сьогодні можна назвати національною гордістю? Чому в інтерв'ю вони так відверто сміються над "неподдающейся мовой"? І, зрештою, коли це перестане бути нормою?

5. Якщо в питаннях політики, економіки наша держава намагається вивчати світовий досвід, рівнятися на високорозвинені цивілізовані держави, то вирішенню мовних проблем нам спочатку слід повчитися в далеких од цивілізації індійських племен, де матері витрачають щодня по 2 години на навчання дітей умінню правильно говорити мовою племені. Це вкрай важливо для індійця: від уміння справлятися з граматикою значною мірою залежить його соціальне становище в зрілі роки. Зазначимо іще, що граматична система досить складна, і мова не має свого письма.

6. З одного боку – так багато говоримо про національне виховання молоді (а формування мовленнєвої культури є його складовою частиною), з іншого боку – ніяк про це не дбаємо.

Прикрих фактів, на жаль, зараз достатньо. Але досить уже просто про них говорити. Як бачимо, дискусіями і просто констатацією фактів справа не вирішується.

Пропозиції щодо програми дій :

1. Приділити більше уваги вивченню державної мови у школах. Як саме? З минулого навчального року школи почали працювати за новими програмами, укладеними групою вчених Інституту педагогіки АПН України. Змінилися принципи, мета і завдання цього курсу. Згідно з вимогами часу, основна мета вивчення рідної мови полягає у "формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє уміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови" (1). Отже, важливо, що основний акцент зроблено на вироблення комунікативних умінь і навичок. Але ж навчити гарно володіти мовою можна лише в процесі мовлення. Чи має змогу вчитель вислухати всіх учнів, коли їх 30-35 у класі? Згадаймо початок 80-х років, коли на уроках російської мови клас ділився навпіл, а вчителі при цьому ще й отримували п'ятнадцятивідсоткову надбавку до зарплати. Створюються всі умови для вивчення іноземних мов (це – престижно!) – учитель працює з половиною, а то й третиною класу. Український же словесник в усі часи працював у нерівних умовах.

Аби мати результат, аби навчити дітей вільно висловлюватися, треба щоб за урок учитель мав змогу по кілька разів почути кожного учня. І варто нарешті прислухатися до мудрих слів В.Сухомлинського і зробити рідну мову найважливішим, першорядним шкільним предметом.

2. Подбати про українську книгу. Взяти під контроль фінансування і випуск книжок. Останнім часом з'являються гарні видання, але за ціною вони недоступні широкому загалові. Учителеві не під силу зібрати свою бібліотеку, а це так необхідно.

Зробити українську книгу дешевою, якісною за змістом і формою, і популяризувати її. Заохочувати видання української класики, підручників і методичних посібників.

3. Переглянути навчальні плани для вищої школи. В інститутах та університетах українська мова має викладатися щонайменше 6 семестрів, і обов'язково повернути як форму контролю – державний іспит з мови в усіх вузах і на всіх факультетах.

Ще Михайло Грушевський справедливо зазначав: "Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетських та інших учбових закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі "нижчої", культурно неповноцінної нації".

Високий рівень володіння державною мовою має бути одним із критеріїв оцінювання рівня професійної досконалості.

4. Провести атестацію з української мови для державних службовців усіх рівнів. І проводити її через кожні три роки.

[1] 2

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини
Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2017 textreferat.com