ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО НА УКРАЇНІ В XVI - XVII СТ
Староукраїнське ораторське мистецтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Світська ораторська проза - сеймові та судові промови, політичні виступи на народних зібраннях тощо — не збереглися. Провідним жанром ораторської прози на Україні в XVI—XVII ст. був проповідницький. Проповідь відігравала роль наймасовішого пропагандистського засобу. Вона була живим словом, зверненням до широких мас з церковної кафедри.
Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Київської Русі були успадковані збірники перекладних і оригінальних ораторських творів, які мали настановчі цілі. Вони передбачали насамперед популяризувати й поширювати християнську ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати персонажів християнської міфології і видатних церковних діячів. Тому твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають п.е учительною літературою. Проповідь прийшла на Русь разом з християнством як частина церковного ритуалу і поширювалася в різних списках, які оформлялися у спеціальні збірки. З періоду Київської Русі відомі списки збірників ораторських творів— перекладних і оригінальних, які широко побутували і в XVI—XVII ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Златоуст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили переклади ораторських творів класиків візантійської учительної літератури IV—IX ст., які перекладалися або безпосередньо з грецької мови, або приходили з Болгарії в старослов'янському перекладі, і твори давньоруських ораторів—таких, як Феодосій Печорський, митрополит Іларіон, Кирило Туровський, Климент Смолятич та ін. Це були своєрідні антології ораторської літератури.
Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще називалися словами, казаннями, повчаннями) і послання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної людини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто траплялося так, що послання використовувалися повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було. Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину свою «Книжку», він у передмові до неї радив, щоб при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з місця на місце, але зупинятися . де мовиться про неправду і істину» 1. При читанні вголос для слухачів передусім потрібно подбати про те. щоб читач був вправним у читанні — «звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай . там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку — а це для того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливе подано смисл прочитаного»2. Староукраїнські оратори завжди дбали про дохідливість, зрозумілість і доступність проголошуваного для слухачів.
Крім проповідей, успадкованих з періоду Київської Русі або укладених за їх зразками, у XVI ст. на Україні з'являються рукописні збірники повчань нового типу. так звані учительні євангелія. Вони містять промови-повчання на теми певних євангельських місць. Зразком для таких збірників були тлумачення євангелія, здійснені константинопольським патріархом Каллістом і перекладені з грецької на церковнослов'янську мову ще в XIV ст. З XVI—першої половини XVII ст. дійшло до нас дуже багато учительних євангелій — рукописних і друкованих,—що свідчить про широку популярність свого часу цього виду орацій. Основне завдання казань, що містилися в учительних євангеліях, було те саме, що й у давньоруській проповіді: розтлумачувати прихожанам поняття й приписи християнського віровчення і повчати їх у дусі церковної моралі. Щодо змісту проповідей, які входили до складу учительних євангелій, то в них більш-менш
виразно помітна антикатолицька спрямованість і занепокоєння долею батьківщини. Так, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з проповідей, що входила до складу учительного євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пустити на будівництво шкіл, друкарень і взагалі на розвиток наук, проте не роблять цього. В іншому місці він ганьбить тих земляків, які соромляться свого українського походження. Окремі сюжети з книжних джерел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була довільною, без особливих риторичних хитрощів, тобто проповідь ще не мала чітко визначеної літературної форми.
Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'язана з розвитком освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій проповіді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієнтується на західноєвропейські зразки. Кінець XVI і перша половина XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою українського народу проти католицької експансії та унії за зміцнення православ’я, що в тих умовах означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та державної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на Україні ще зберігає статус пануючої форми ідеології, тому суспільно-політичні рухи, в тому числі й класові та національно-визвольні, неминуче мають релігійне забарвлення. У такій ситуації церковна проповідь як один з наймасовіших пропагандистських засобів переросла релігійні рамки і була активним чинником ідеологічного впливу на населення. Велику роль у цій боротьбі мало становлення освітньої справи. З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму. Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), я потім риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими, так і староукраїнськими3. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавнішим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона «Поділи ораторські».
У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості й компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Ціцерона. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Ціцерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства4. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він відносить уміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне тіло. Але основне для майстра красномовства — це ораторська практика, лише завдяки їй можна навчитися дотримуватися правил ораторського мистецтва, вдало добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики. починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного вираження, про ритміко-синтаксичну структуру мови гвору 5. Складовою частиною поняття «словесне вираження» було вміння говорити чистою мовою, чітко й вишукано. Й. Коногович-Горбацький застерігає від частого повторення одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що краще вживати, наприклад, суперлативні форми прикметників, ніж прикметники звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур 6. Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб ампліфікації сприяє хвилюванню душі і викликає довіру до оратора, отже, впливає на емоції слухачів. У досвід вченого оратора ампліфікація не буде багатослів”ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити додаткові дані для аргументації окремих положень. Особливого розвитку засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників бароккового напряму.
[1] 2 3
завантажити реферат
