У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО НА УКРАЇНІ В XVI - XVII СТ

ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО НА УКРАЇНІ В XVI - XVII СТ

Староукраїнське ораторське мисте­цтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Світська ораторська проза - сеймові та судові промови, політичні виступи на на­родних зібраннях тощо — не збереглися. Провідним жанром ораторської прози на Україні в XVI—XVII ст. був проповідниць­кий. Проповідь відігравала роль наймасовішого пропагандистського засобу. Вона була живим словом, зверненням до широких мас з церковної кафедри.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Ки­ївської Русі були успадковані збірники пе­рекладних і оригінальних ораторських тво­рів, які мали настановчі цілі. Вони передба­чали насамперед популяризувати й поши­рювати християнську ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати пер­сонажів християнської міфології і видатних церковних діячів. Тому твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають п.е учительною літературою. Проповідь при­йшла на Русь разом з християнством як частина церковного ритуалу і поширювала­ся в різних списках, які оформлялися у спе­ціальні збірки. З періоду Київської Русі ві­домі списки збірників ораторських творів— перекладних і оригінальних, які широко по­бутували і в XVI—XVII ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Златоуст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили переклади ораторських творів кла­сиків візантійської учительної літератури IV—IX ст., які перекладалися або безпосе­редньо з грецької мови, або приходили з Болгарії в старослов'янському перекладі, і твори давньоруських ораторів—таких, як Феодосій Печорський, митрополит Іларіон, Кирило Туровський, Климент Смолятич та ін. Це були своєрідні антології ораторської літератури.

Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще назива­лися словами, казаннями, повчаннями) і по­слання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної лю­дини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто трап­лялося так, що послання використовували­ся повністю чи в уривках для проголошу­вання їх на широку публіку, а проповіді пе­реписувалися для індивідуального читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було. Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину свою «Книжку», він у передмові до неї ра­див, щоб при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з міс­ця на місце, але зупинятися . де мовиться про неправду і істину» 1. При читанні вго­лос для слухачів передусім потрібно подба­ти про те. щоб читач був вправним у читанні — «звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай . там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й ро­бить зупинку — а це для того, щоб і прос­тим, безкнижним слухачам було зрозу­міло й дохідливе подано смисл прочитано­го»2. Староукраїнські оратори завжди дба­ли про дохідливість, зрозумілість і доступ­ність проголошуваного для слухачів.

Крім проповідей, успадкованих з періоду Київської Русі або укладених за їх зразка­ми, у XVI ст. на Україні з'являються руко­писні збірники повчань нового типу. так звані учительні євангелія. Вони містять про­мови-повчання на теми певних євангель­ських місць. Зразком для таких збірників були тлумачення євангелія, здійснені конс­тантинопольським патріархом Каллістом і перекладені з грецької на церковнослов'янську мову ще в XIV ст. З XVI—першої половини XVII ст. дійшло до нас дуже ба­гато учительних євангелій — рукописних і друкованих,—що свідчить про широку по­пулярність свого часу цього виду орацій. Основне завдання казань, що містилися в учительних євангеліях, було те саме, що й у давньоруській проповіді: розтлумачувати прихожанам поняття й приписи християн­ського віровчення і повчати їх у дусі цер­ковної моралі. Щодо змісту проповідей, які входили до складу учительних євангелій, то в них більш-менш

виразно помітна антикатолицька спрямованість і занепокоєння до­лею батьківщини. Так, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з про­повідей, що входила до складу учительного євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пусти­ти на будівництво шкіл, друкарень і взага­лі на розвиток наук, проте не роблять цьо­го. В іншому місці він ганьбить тих земля­ків, які соромляться свого українського по­ходження. Окремі сюжети з книжних дже­рел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була до­вільною, без особливих риторичних хитро­щів, тобто проповідь ще не мала чітко ви­значеної літературної форми.

Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'язана з розвитком освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій пропові­ді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієнтується на західноєвропейські зраз­ки. Кінець XVI і перша половина XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою ук­раїнського народу проти католицької екс­пансії та унії за зміцнення православ’я, що в тих умовах означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та дер­жавної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на Україні ще зберігає статус пануючої форми ідеології, тому су­спільно-політичні рухи, в тому числі й кла­сові та національно-визвольні, неминуче ма­ють релігійне забарвлення. У такій ситуа­ції церковна проповідь як один з наймасовіших пропагандистських засобів переросла релігійні рамки і була активним чинником ідеологічного впливу на населення. Велику роль у цій боротьбі мало становлення освіт­ньої справи. З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мисте­цтва починають учити спеціально. У брат­ських школах панувала така ж система на­вчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму. Ста­вили вони своїм завданням і навчити крас­номовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося ви­вчення поетики (навчання складати вірші), я потім риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літера­турні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайом­лювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими, так і староукраїнськими3. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію крас­номовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавні­шим відомим підручником, складеним ук­раїнським автором, за яким читалася рито­рика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написа­но його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона «Поді­ли ораторські».

У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не фор­му, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні пробле­ми сучасності. Він вимагав від оратора ши­рокої освіченості й компетентності, оволодін­ня духовною культурою свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Ціцерона. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Ціцерона про те, що не красномовство народило­ся з теорії, а теорія з красномовства4. Пер­шочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор по­винен викликати довір'я слухачів і схвилю­вати їх, тобто вплинути на розум і почут­тя. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності по­єднуються з умінням, набутим у процесі на­вчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він відносить умін­ня вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне тіло. Але основне для майст­ра красномовства — це ораторська практика, лише завдяки їй можна навчитися дотриму­ватися правил ораторського мистецтва, вда­ло добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики. починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розмі­щення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного ви­раження, про ритміко-синтаксичну структуру мови гвору 5. Складовою частиною поняття «словесне вираження» було вміння говорити чистою мовою, чітко й вишукано. Й. Коногович-Горбацький застерігає від час­того повторення одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що кра­ще вживати, наприклад, суперлативні форми прикметників, ніж прикметники звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур 6. Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб ампліфікації сприяє хвилюванню душі і викликає довіру до оратора, отже, впливає на емоції слухачів. У досвід вченого оратора ампліфікація не буде багатослів”ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити додаткові дані для аргументації окремих положень. Особливого розвитку засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників бароккового напряму.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com