У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Влада, як соціально-філософський феномен

Сторінка 5

Таким чином, Фуко розробляє принципово нову методологію дослідження влади, яка стосується формально визначення влади ,як такої.

Завдяки дослідженням Фуко, владу почали розглядати як іманентний культурі конститутивний фактор, що виявляє себе на усіх без виключення рівнях людського буття. Отже ми стикаємося із тенденцією дослідження «тонких», прихованих механізмів влади, розвиток яких прямо пропорційний процесу раціоналізації світу.

Узагальнюючи концепцію влади М. Фуко, необхідно звернути увагу на такі моменти:

­ Фуко фактично ототожнює владу із соціальними стосунками; він критикує будь-які спроби локалізувати владу виключно у рамках політичної системи.

­ Фуко намагається розробити таку методологію дослідження влади, яка знімала б питання про легітимність або нелегітимність влади: «необхідно локалізувати владу у екстремальному пункті її існування, там, де вона завжди позбавлена легальності»[xvi].

­ Фуко надає поняттю сили максимально загальний характер. Привілейованим місцем виявлення сили є не суб’єкт, а «тіло», на якому відбивається влада.

У своїх пізніх роботах Фуко відходить від методологічного радикалізму у розумінні влади. Він аналізує владу уже не як взаємодетермінації надособистісних «сил», а як структуралізацію актуальних та потенційних дій акторів. Крім цього, він визнає концепт людської автономії у сенсі інсування специфічних «технік себе», за допомогою яких людина набуває здібність управляти собою та іншими.

Юрген Хабермас (1929 р.н.), спираючись на розроблену ним «теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціональності, в одному з своїх творів «Фактичність і значимість» виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади.

Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.

Хабермас, як і М. Фуко, критично ставився до класичних моделей влади, не дивлячись на те, що його відносять до «другого покоління» фрнкфуртської філософської школи. Хабермас інтерпретує владу як «позамовний медіум» координації дій. За умови такої інтерпретації влада уже не можи міркувтися за класичною схемою бінарних опозицій суб’єкта та об’єкта. Крім того, Хабермас піддає критиці розуміння влади, як «політичних грошей», наводячи такі аргументи: (1) гроші можна порахувати, владу не можливо поміряти – вона завжди приховує потенціал, який може актуалізуватися; (2) грошові інвестиції, в ідеальному випадку, приносять прибуток, у той час як інвестиції влади можуть викликати опір, послаблення влади та дифеніцію; (3) влада не є циркулюючим медіумом за своїм походженням – для того, щоб вона почала ефективно циркулювати, вона потребує легітимізації.

Слід відмітити, що не дивлячись на критику класичних моделей влади, Хабермас займає своєрідну проміжну позицію між модерною класикою та постмодерною критикою. Він виступає із критикою суб’єктивізму та емпірізму у осмисленні феномену влади. З іншого боку, він локалізує владу у межах політико-адміністративної системи і ототожнює її ефекти із негативними санкціями.

У відповідності до власної «дворівневої моделі», Хабермас досліджує суспільство у методологічних площинах «життєвого світу» та «системи». Життєвий світ включає в себе: «культуру» як запас знань, необхідних для інтерпретації; «суспільство» як легітимний порядок і соціалізованих, комунікативно-компетентних «індивідів». Під життєвим світом завжди розуміються певні традиційні форми співіснування та спілкування, до яких ми долучені і у яких відбувається наш щоденний досвід. Для життєвого світу основоположними є мова і спілкування; він функціонує за принципами комунікативної раціональності, його метою є згода, взаєморозуміння. У основі життєвого світу лежить комунікативна дія. Система являє собою сферу формально-організованої дії. Для системи основоположними є позамовні медіуми координації дій: влада (для політико-адміністративної підсистеми) та гроші (для економічної підсистеми). Система функціонує за принципами цільової та стратегічної раціональності, її метою є успіх дії. В основі системи лежить цілераціональна стратегічна дія, що передбачає владні ефекти.

Намагаючись досягти успіху, суб’єкт за необхідністю впливатиме на ситуацію іншого суб’єкта з метою зміни його поведінки в бажаному напрямі. Саме тому Хабермас обмежує поняття влади в межах координації дій в політико-адміністративній системі, вважаючи, що в повсякденності аналогами влади виступають «вплив», «авторитет», «репутація», «престиж». Хабермас визначає владу як лише той вплив, який виникає унаслідок реалізації дії, орієнтованої на успіх.

Таким чином, Хабермас розглядає владу крізь теорію комунікативної дії як «глобальний процес багаторазового опосередкованого і ієрархіїзованного соціального спілкування, який регулює суспільні конфлікти і інтегруює людське співтовариство»[xvii]. Хабермас наголошує на тому, що необхідно розділяти повсякденні практики та сферу формально-організованої дії, якою є соціальна система.

Спираючись на системний аналіз, Хабермас продовжує осмислювати владу, переважно, в негативних категоріях. Влада продовжує мислитися як репресивний феномен. Такий підхід залишає без уваги ті сфери соціальних відносин, в яких влада функціонує продуктивно.

Владу як комунікацію розтлумачує Ніклас Луман (1927 - 1998). Це дозволяє уникнути перевантаженості поняття влади ознаками процесу впливу, що розуміється дуже широко і нечітко. Влада як комунікативний засіб є вихідним регулятором соціальних взаємодій.

Суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється відділенням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне функціонувати замкнутим чином і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під'єднується до іншої комунікації. Сенс є медіум, за допомогою якого відбувається таке під'єднання. Проте, саме суспільство неоднорідне і диференціюється на ряд підсистем, таких як: функціональні підсистеми (масмедіа, політика, наука і інше), системи інтеракцій лицем-до-лиця, а також системи організацій. Кожна функціональна підсистема відособлюється через кодування комунікацій: через так-редакції і ні-редакції, закладені в сенсі. Так, кожна функціональна підсистема прагне включити комунікації, специфічні тільки для себе, але, одночасно з цим, виключити комунікації іншого роду. Наука, наприклад, існує завдяки коду істина/брехня, тому в ній будь-яке дійсне твердження може під'єднуватися виключно до іншого дійсного твердження. Комунікація як така є триєдність інформації, повідомлення і розуміння (усвідомлення розрізнення між інформацією і повідомленням).

Розуміючи владу як комунікацію, Луман відмовляється інтерпретувати владу крізь призму відносин панування/підпорядкування, де вона розглядається як здатність суб’єкта підпорядковувати об’єкт. Важливим є те, що такий підхід дозволяє відділити владу від примусу, розглядаючи її як інструмент, який діє за умови існування альтернатив дії та рішень. Луман, як і деякі інші дослідники, розглядає владу як двосторонній процес, однак, за умови застосування насилля, за його словами, здійснюється однобічний вплив – дії підлеглого підмінюються діями пануючого. Призначення влади полягає в детермінації дій інших членів суспільства лише за допомогою комунікації.[xviii]

П’єр Бурдьє (1930 – 2002 рр.) був близьким до фукіанського бачення інтелектуала, який за допомогою генеалогічного методу викриває владні відносини, уречевлені в характерних для певного поля компетентності системах класифікації. І все ж, незважаючи на близькість його ідей до ідей Фуко, Бурдьє наголошував на тому, що аналітичні категорії повинні бути відокремлені від категорій практики, протягом всього свого життя він стояв на захисті рефлексивної, соціально та історично обумовленої концепції раціональності та науки.

1 2 3 4 [5] 6 7

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com