Генезис і природа художнього образу
Художній образ називають живою «клітиною» мистецтва, безпосередністю естетичного споглядання істини, оскільки і саме мистецтво визначається як мислення в образах. За допомогою осягнення образу ми пізнаємо природу мистецтва. Не випадковим є і те, що поняття художній образ перетинається з поняттями відображення, зміст, форма, твір мистецтва. Художній образ має відношення до творчого процесу, починаючи від образно-смислового задуму і завершуючи втіленням його в опредметне-них знакових структурах, а також репродукуванням під час сприйняття мистецтва. Художній образ співвідносять зі специфікою пізнавальної функції мистецтва в порівнянні з науково-понятійним аналізом, особливим емоційно-споглядальним станом людини, талантом митця в образно-метафоричному творенні. Без перебільшення скажемо, що у своєму повсякденні людська особистість живе в світі образів, тропів порівнянь, метафор, метонімій, гіпербол, алегорій (термін троп від гр. ігороа, що означає слово чи фразу в переносному їх значенні), незмінно спілкуючись з природним і суспільним середовищем.
В історичному процесі зміни цивілізацій упродовж тисячоліть творилося не лише мистецтво як чуттєво-образне відображення, а творився і сам суб'єкт з особливою нервово-психічною організацією поведінки, можливістю відтворення в уяві і збереження в пам'яті безпосередніх картин життя, явищ, переживань. Образно-метафоричне одухотворення, що стало можливим внаслідок еволюційних, адаптивних змін і формування своєрідної синкретичної самосвідомості, несло в собі величезний потенціал збагачення мовних, знакових засобів, досягнення їх пластичної гнучкості, тонких емоційних нюансів. Генетичним є збіг у первинних образах прагнень людини до ствердження себе в наслідуванні природних сил, картин того, що варте було уваги і повторюване «увічненням» з усією візуальною, ритмо-звуковою конкретністю і безпосередністю наближення до реально пережитого. Саме такий збіг і уподібнення дає підстави вважати, що в суб'єктивному плані мистецтво могло виникнути завдяки цій образно-міметичній здібності людини. Поруч зі словом, сильно розвинутим почуттям тотожності у світі речей – метафори, тропи, символи, вирішальним чинником художньо-образного мислення стає уява (як перенесення зовнішнього досвіду у внутрішній стан психіки).
Ми вже говорили про філософічність змісту мистецтва, про його здатність висвітлювати в специфічній (саме образній) формі ті явища і закони, які при відповідній їх трансформованості (соціологічній, наприклад) здатні стати еквівалентами всезагальних категорій буття. В синкретичних формах мистецтва первісного суспільства виявлено елементи світоглядності, що згодом переросли у релігійно-магічні, міфологічні пояснення законів природи і людського духу. У тому ж ранньому періоді історії можна пізнати й мимовільні, ненавмисні спроби торкатися найскладніших ідей самосвідомості (в тому числі естетичної самосвідомості) первісної людини в спостережуваному нею світі. Тому навіть у наскельному, печерному мистецтві Верхнього палеоліту присутні не лише образи-символи, міметичні зображення, а й певні стихійні поняття про гармонію, рух, ритм, простір, космологічні уявлення, джерела сили і світла тощо. І все це могло передаватися ніяк інакше, як тільки в образно-зображувальній формі. Чи то проникнення в свідомість тотемних уявлень про сили природи, чи наповнення в повсякденні радістю пізнання і схожостей в світі кольорів, форм, істот, які можна було зупинити або повернути у часі (ритуал зображення полювання), різного роду нарубки і різблен-ня зображень, керамічний прообраз орнаментів – усе це не що інше, як первинно-образний засіб, що з такою безпосередністю і узагальненою символічністю передає світосприймання й уявлення наших далеких предків. У цьому закарбувала себе філософічність і сила образу. Останній не лише наслідує природу (і, звичайно, людину як частку природи та соціуму), він робить їй виклик у прагненні протистояти тому, що минуще, уникнути ентропії і дисгармонії. Через образ ми бачимо світ очима сьогоденної присутності і майбутньої перспективи. Закріплює він себе, як було вже показано, у змісті й формі.
Якщо й справді образ для мистецтва – його серцевина і сутнісна основа, якщо він може розглядатися в контексті різних підходів і проблем, то у такому разі перед нами постає завдання осягнути цю всезагальність конкретніше і знайти те найбільш визначальне, що має стати предметом спеціального розгляду.
Художній образ у науковому тлумаченні прийнято визначати як специфічну форму відображення, що узагальнено виражене в процесі художньої творчості митця і яке характеризується безпосередністю чуттєво-емоційного впливу на суб'єкт сприймання твору. Художній образ – це своєрідна об'єднуюча ланка між реальним світом та його репрезентацією, яка відбувається за законами естетичних перетворень у сприйнятті й переживанні духовних цінностей. Художні образи відрізняються за видами мистецтва, масштабністю, мірою умовності в них, онтологічним статусом.
Що ж стосується самої фундаментальності буття художнього образу, то будується вона на загальній психологічній основі відбиття в свідомості людини усіх можливих форм інформації про вплив зовнішнього світу. В найшир-шому філософському розумінні, як відомо, відображення – то є суб'єктивний образ об'єктивного світу, даного у відчуттях. Психологізм художнього образу, на відміну від будь-яких первинних відчуттів, полягає в тому, що він є ідеальним зображенням. Зауважимо при цьому, що мається на увазі не лише уява чи образ-пам'ять, а й той образ, який своєрідно надбудовується як духовність стосовно того чи іншого матеріального відчуттєвого субстрату. На цю субординаційність рівнів у створенні внутрішнього образу в свідомості індивіда звертали увагу представники старої психологічної школи. Одне з пояснень цього знаходимо у французького психолога Ж. Фонсегрі-ва, на думку якого, природа образу та ж сама, що й природа відчуттів, різниця лише у ступені їх інтенсивності. Будучи автором досить поширеної свого часу книги, на підтвердження цієї своєї тези він звертається до Герберта Спенсера (той називав відчуття «сильним станом», а образ – «слабким станом») і робить з цього приводу висновок про те, що образ становить своєрідний «контур» по відношенню до відчуттів '. Подробиці і другорядні деталі тут, мовляв, можуть втрачатися. Залишається обрис, нагадування.
Звичайно, сучасна психологія уникає подібних спрощень, такого своєрідного кількісного редукціонізму. Та все ж у спостереженнях «асоціативної психологічної школи» і донині залишається істиним те, що образ і справді виявляється здатним докорінно змінюватися щодо свого первинного чуттєвого поштовху.
Емоційно-чуттєві враження й переживання формують символізацію їх, стають ідеальністю пам'яті. Виникає, таким чином, образ первинного образу відчуттів, що для мистецтва має виняткове значення. Адже твір мистецтва повинен передати саме цю фрагментарність і відбірковість пам'яті – емоції. І він безпосередньо через певну знакову форму має послужити виразником внутрішнього, тобто внутрішньо-психічного образу – уяви. Тому, на нашу думку, дещо штучними є розходження в тлумаченні питання про те, визнавати (це стверджується у фундаментальній праці К. Горанова «Художній образ та його історичне життя») чи не визнавати (так міркує О. Оганов) художній образ належним до твору мистецтва. Логіка суджень О. Оганова полягає в тому, що хоч естетичні властивості детермінуються матеріальною структурою «власне твору мистецтва», проте художній образ як ідеальний «можливий лише в свідомості»2, тобто у процесі сприйняття твору. Але ж як тоді бути з об'єктивованістю психічного досвіду в предметному світі?
Принципово важливо визначитись у цьому питанні. Художній образ – чи це також символ і знак, що став фактом екзотеричності, тобто зовнішнього вияву через знаково-предметну форму як елемент культури, чи може це лише ідеальність внутрішнього психічного стану суб'єкта сприймання мистецтва? І чи справедливо вважати, що твір мистецтва як втілення потенціального змісту образу і його форми сам є цим образом? Очевидно, що відповісти на ці питання ми можемо, спираючись на уявлення про те, що художній образ – не лише замкнута в собі (хоч і цілісна) ідеальна система, своєрідний мікросвіт, і що він в осяжнішому контексті свого визначення належить до більш широкої системи – метасистеми культури. Навіть при тому, що є такі жанри і форми в мистецтві, які ствердили себе як усне виконання (усне слово в епосі і фольклорі), художній образ у них виходить за межі індивідуального досвіду і це дає підстави говорити про його екзотеричність, певну абстраговану ідеальність, що набуває статуу духовної, естетичної цінності культури. Гомерівська «Ілліада», що мала усне своє походження, дедалі більше набувала значення образу і символу загальнолюдської культури, загальнолюдського мистецтва.
[1] 2 3
завантажити реферат
