У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Національне пробудження

Національне пробудження

Публіцистичне есе доктора економічних наук, професора А. Гальчинського „Час національного пробудження” є логічним продовженням низки його останніх праць з гуманітарної та етнонаціональної тематики і робіт, виконаних фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень протягом останніх чотирьох років. Маємо, перш за все, на увазі колективну монографію „Українська політична нація”, виконану в рамках наукового проекту „Гуманітарний розвиток України”, спільну монографію В. Баркова і Т. Розової „Специфікація становлення громадянського суспільства в Україні”, аналітичні оцінки, виконані колективом авторів під керівництвом А. Гальчинського „Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу” та „Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи” тощо.

Слід сказати, що ці праці стали не тільки помітним явищем в науковому і культурному житті суспільства, а й вагомим чинником вирішення практичних проблем розбудови української державності, осмислення та переосмислення історичного минулого. Хоч існує вже майже аксіоматичне визначення, що історія не має „умовного способу”, проте виявлення причин нереалізованих тенденцій розвитку українського соціуму, державності – теж велика та серйозна наука.

Саме цими міркуваннями, мабуть, і треба керуватися при аналізі праці А. Гальчинського „Час національного пробудження”. Хоч вона й кваліфікована як публіцистичне есе, це серйозне наукове дослідження з власною логікою, задумом, аргументацією, висновками.

Серед останніх найбільш суттєвими, на нашу думку, є: твердження, що ми подолали тільки початковий етап творення української держави. А відтак на сьогодні проблем державотворення маємо значно більше, ніж вирішених.

Принциповим є положення й про те, що найвідчутнішими суперечностями сьогодення є суперечності світоглядної сфери, всього, що пов’язується з творенням української політичної нації, творенням її самоідентичності.

Взагалі книга має багато важливих сюжетних ліній. Перша – це уроки української недержавності. Автор аналізує причини піднесення та занепаду Української козацької держави, Української Народної Республіки, особливості розвитку української напівдержави в умовах існування СРСР, проблеми адекватності оцінок борців за національне визволення з рядів ОУН та УПА.

Серед причин, які стримують процеси консолідації української політичної нації, вчений виокремлює такі чинники:

· цивілізаційна специфіка буття України, яка визначає духовну межовість існування її населення, його „розірваність” між найпотужнішими центрами культурного і цивілізаційного впливу;

· вразливість політичної еліти;

· неадекватна інтерпретація націоналізму;

· розбіжності в трактуванні української національної ідеї.

В цілому можна стверджувати, що нарешті знайшлося слово-осердя для означення сьогоденного буття України. Слово це – пробудження. Саме воно має визначити суть інтелектуально-патріотичного руху українського народу на шляху до розбудови багатої і демократичної України, сильної і шанованої у всьому світі держави.

Чому саме пробудження, а не, скажімо, відродження, акцентацією на яке переповнені практично всі публічні виступи національно налаштованих політиків та наукові розвідки вчених?

Нагадаємо первинний зміст феномена відродження: цим терміном позначали пасіонарний злет культури й духовності на Апенінському півострові у XIV – XVI століттях під гаслом відновити (повернути, відродити) величну римську цивілізацію античних часів. Втім ця цивілізація у своїй автентичності та ідентичності якраз і не була відтворена, але стала підмурівком, на якому вибудовувалась новоєвропейська цивілізація, засадничі принципи якої визначають і сучасні західні цінності. Тобто, по суті справи, йдеться не про відродження, а про народження нової культури.

Водночас історія знає моделі і власне відродження. І відбувається це, насамперед, у сфері політики, державотворення. Це ті випадки, коли, наприклад, демократію душить тиранія, але народ знаходить в собі сили знову повернути (відновити) демократичні цінності (досить згадати новітню історію Греції чи Іспанії). Іншими словами, відродження має, насамперед, політичний характер: відновлення держави, реконструкція форми правління, територіально-адміністративного устрою тощо.

Втім, дилема відродження – пробудження має зовсім не феноменологічно-синтаксичний, а сутнісно-семантичний зміст. Адже різні верстви і страти населення бажають „відродити” далеко не однакові речі та обставини. Для ілюстрації можна звернути увагу на сьогоденні реалії. Поряд з бажанням переважної більшості народу відродити питомі українські цінності, часто-густо лунають заклики „відродити” російську імперію, Радянський Союз, якусь слов’янську єдність тощо. Тобто ті політичні реалії, які гальмують розвиток незалежної України. Отже, є „відродження” і є „відродження” – залежно від суб’єкта цього процесу, його цільових орієнтацій, світогляду в цілому.

Нагадаємо, що існує два основні смисли поняття „відродження”: по-перше – це розквіт, піднесення чогось, що перебувало в занепаді або на низькому рівні розвитку, і, по-друге, відновлення організмом утрачених або пошкоджених частин тіла, органів, тканин тощо. Інакше кажучи, відродження передбачає наявність вихідної базової структури і чітке настановлення на відновлення її системності і цілісності. І проблема в тому, що неправильний вибір конституції зводить нанівець кінцевий задум. При такому „відродженні” досить просто отримати маргінальну державу, ерзац-державу або просто стати чиїмось лімітрофом.

Професор А. Гальчинський звертається до фактів історичної минувшини й аргументовано демонструє читачеві – громадянину сучасної України, що вона нам дає блискучі цивілізаційні орієнтири державотворення і культури, на які цілком надійно можна покластися, вибудовуючи сучасну державу.

Княжий період в історії України прикметний своєрідною формою конституційної монархії, за якої верховна влада однієї особи легітимізувалася і контролювалася народом (віче, народні зібрання). В культурі – це час, прикметний спалахом архітектурної і мистецької думки, потужним містобудуванням та унікальною літературно-філософською творчістю. При цьому автор наголошує, що ці здобутки грунтуються на ще давнішій спадщині українського народу, яку вперто викорінювала і знищувала нова ідеологія – християнська. І висновок професора А. Гальчинського: „Переконаний у тому, що втрата дохристиянської історії – це найбільш ущербна втрата українського народу на етапі його утвердження, підрив його імунної системи та генетичного коду, що давалося взнаки упродовж усіх наступних поколінь” (с. 19).

Безумовно погоджуючись із цим судженням, зауважимо, що, на щастя, нині маємо чимало археологічних, історичних і джерельних свідчень про найдавніші українські часи: ця культура, притлумлена в християнському Києві, як частина світового цивілізаційного процесу знайшла фактологічне відображення в численних текстах давньогрецьких, римських, готських, хозарських, візантійських та інших авторів, даючи нам, нині сущим, можливість також доторкнутися до цієї культури.

Велике князівство Литовське, як відомо, фундувалось на правничих, культурних, мовних, політичних здобутках України-Руси. В цій державі були здійснені безпрецедентні для тодішньої Європи кроки з розбудови громадянського суспільства, починаючи від створення органів самоврядування на всіх адміністративних рівнях суспільства (включаючи найвищий – парламентський (сеймовий)), і закінчуючи численними громадськими, професійними і релігійними організаціями. Країна впевнено перемагала у протистояннях із західними (німецькими орденами) та східними (монголо-татарами) суперниками, мала розвинену систему освіти і книгодрукування. Литовська Русь була прямою спадкоємицею Київської Руси і, в свою чергу, генетичною попередницею Гетьманської України. На жаль, ця держава, в якій становими були чотири етноси – українці, поляки, литовці і білоруси – так і не змогла подолати етноконфесійних суперечностей, які й стали головною внутрішньою причиною розпаду литовсько-руської держави.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com