У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Пояснювальна записка до проекту Закону України „Про Основи державної етнонаціональної політики”

Сторінка 3

Описане етнізоване розуміння терміна „національність” не позбавляє особу права на самовизначення як представника групи, об’єднаної ознакою українського громадянства або ж належності до спільноти громадян України різних національностей (групи осіб різного етнічного походження), які утворюють українську націю, український народ. Тобто, використання терміна „українець” для означення національності в етнічному сенсі не виключає можливості використання цього терміна в сенсі громадянському, для означення українського громадянства особи будь-якого етнічного походження.

До найбільш дискутованих термінів, вжитих у тексті чинної Конституції України, належить термін „корінні народи”. Щодо нього Основний та інші закони держави не містять дефініції. Таку дефініцію дає проект. Яка її мотивація?

Ідентифікуючі ознаки „корінних народів” й донині не мають універсальної формалізації в міжнародних правових актах і в українському законодавстві. Про це писали науковці [2]. Тим не менше, еліта деяких з національно самобутніх груп населення України та окремі вчені пропонують впровадити в українське правове поле критерії „корінного народу”, суголосні з тими, які запропонувала створена під егідою ООН Робоча група щодо корінних народів. У підготовленому цією групою проекті йдеться про проживання на землі предків або, принаймні, на частині цих земель; спільне походження від людей, які споконвіку населяли ці землі; спільну культуру в цілому або в деяких її конкретних проявах (таких, як релігія, племінний спосіб життя, належність до певної спільноти корінного населення, одяг, засоби господарювання, стиль життя тощо); мову (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови, мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосунках, або як основна, переважна, звична, загальна або звичайна); проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах світу; інші суттєві умови [3]. Робоча група ООН допускає визнання спільноти „корінним народом” не за обов’язковою сукупністю всіх вищенаведених критеріїв, а за відповідністю навіть деяким з них. За такого підходу при вирішенні питання про надання народу статусу „корінного” не обов’язковою може стати і ознака, за якою у міжнародне право був запроваджений сам термін „корінний народ” і яка винесена в назву відповідних документів – конвенцій Міжнародної Організації Праці (МОП) №107 (1957 р.) і №169 (1989 р.) [4].

Друга з них набула чинності з 5 вересня 1991 року, вона модернізувала зміст першої і закрила її для ратифікації. Але в назвах обох документів ідеться про корінні народи і народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах. При цьому Конвенція МОП №107 застосовувалася до осіб, що входили до складу певних груп населення. Конвенція МОП №169 проголосила свою чинність для суб’єктів групових прав – для народів. Отже, МОП переглянула своє бачення співвідношення індивідуальних і колективних прав на користь других. Мабуть, для такої зміни пріоритетів були підстави. Спроба їх викладу зроблена в преамбулі документа. При цьому до його тексту (частина 2 статті 1) було введено положення, що основоположним критерієм визначення груп, на які поширюється положення Конвенції, є самоідентифікація народів як корінних або таких, що ведуть племінний спосіб життя. Упровадження цього принципу та пріоритету колективних прав в українське законодавство надавало б щонайменше кільком етнічним спільнотам України підстави й стимули для домагань політико-правового статусу корінного народу і особливих „статусних” прав, спричинило б конфліктонебезпечну змагальність етнічних груп за особливі статуси і права.

Дехто вважає, що різниця між „корінними народами” і „національними меншинами” полягає в тому, що перші не мають власного державного утворення поза межами України; натомість етнічні групи, історична батьківщина яких – за межами України і які мають етнічно тотожну національну державу, не можуть вважатися корінними народами, тобто вони звичайні національні меншини. Тим часом, в Україні проживають етнічні групи, які хоча й мали у глибокій давнині етнічні батьківщини, нині території їх етногенезу входять до складу інших держав, з якими ці групи не є етнічно тотожними. Ці групи фактично вже не мають ні етнічних батьківщин, ні етнічно тотожних держав. Тому ніщо не заважає їм „самоідентифікуватися” як „корінні народи”, чого, власне, їхня еліта й прагне. До таких етносів належать, приміром, роми (цигани), чиє втрачене генетичне коріння формувалося на території Індостану. Хоча з позиції і етнології, і правознавства немає підстав ідентифікувати ромів ні як корінний, ні як автохтонний народ України.

Іншим етнічним групам також не можна заборонити відмову від визнання їх етнічної спорідненості з населенням певної національної держави (якщо визнати, що національні в етнічному сенсі держави взагалі існують) для набуття ними статусу „корінних народів” з відповідним обсягом особливих прав. Адже визнання наявності у спільноти етнічно тотожної їй національної держави, згідно з логікою Конвенції МОП №169, також має бути результатом самоідентифікації самої спільноти.

Приміром, чимало росіян України вважають, що вони не тотожні росіянам Росії, і при цьому заперечують проти віднесення їх до національних меншин України. В разі їх самоідентифікації як „корінного народу” навряд чи можна буде відшукати грунтовні аргументи, щоб відмовити їм у такому праві: адже кордони етнічної батьківщини росіян чітко не окреслені, а Російська Федерація, попри першу частину своєї назви, не може бути ідентифікована як етнічна російська держава.

Подібно до росіян Слобожанщини і Півдня України, у свідомості болгар та гагаузів Буджацького степу, румун і молдован Буковини, греків Приазов’я, угорців Закарпаття панує переконання, що вони є корінними етносами місць свого компактного проживання. Важко сподіватися на швидкий успіх спроби переконати їх у протилежному, пояснюючи відмінності в застосуванні поняття „корінний народ” для означення правового статусу спільноти, а поняття „етносу-автохтона” – як поняття науки етнології.

Ще в серпні 1996 року, невдовзі після ухвалення чинної Конституції України, науковці звертали увагу колег і політиків на вірогідність негативних наслідків введення в Основний Закон термінів, які інституювали різні форми групової етнонаціональної ідентичності населення України поряд з ідентичністю громадянською. Зазначалося, зокрема, що запровадження в правовий дискурс словосполучення „корінні народи” спричинить прагнення здобути статус „корінного народу” кількома етнічними спільнотами України, а це може призвести до конфліктних відносин між претендентами на цей статус та між ними і державною владою [5]. Висловлений тоді прогноз не був позбавлений слушності. Статус „корінного” народу дедалі більше приваблює частину представників українського поліетнічного загалу. Вияви цього мають місце зокрема тому, що не тільки частина політичних активістів етнічних спільнот України, а й деякі представники наукової громадськості та державних органів, які мають право законодавчої ініціативи, ототожнюють етнологічні терміни „автохтонний народ” та „автохтонна меншина” з правовим терміном „корінний народ”. Принаймні, до Державного комітету України у справах національностей та міграції надходять численні звернення від представників національних меншин, в яких порушуються питання щодо надання їхнім спільнотам статусу „корінних народів” або „автохтонних”. Йдеться про етнічні групи євреїв, угорців, ромів, румунів, греків, німців, вірмен, болгар, поляків, гагаузів та інших, які, у відповідності з досвідом міжнародного права, на теренах України насправді не можуть називатися народами й віднесені до категорії меншин. Вірогідно, не без впливу таких звернень у Держкомнацміграції все ж було розроблено проект Закону України „Про статус корінних (автохтонних) народів України”, чинність якого пропонувалося поширити на громадян України білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, грецької, єврейської, караїмської, кримськотатарської, кримчацької, молдовської, польської, російської, румунської, словацької, угорської, чеської національностей [6]. Відповідно, особи інших національностей, що прибули й прибуватимуть в Україну внаслідок міграційних процесів, мали ідентифікуватися як „звичайні”, а не корінні меншини.

1 2 [3] 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com