У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Пошук лідерів для сучасної України

Пошук лідерів для сучасної України

Проблема пошуку або підготовки лідерів для сучасної України є предметом теоретичних і прикладних дискусій і вже постала для країни як гостро актуальна. В статті викладено різні підходи до оцінки проблеми лідерства в Україні, пропонуються шляхи розв’язання практичних завдань.

Сучасна Україна буцімто відвикла від дефіцитів. Якщо є гроші, то все можна купити. Таким чином, ми усе ж зафіксували, що є дефіцит грошей. У якої частини населення – це інше питання. Якщо уважно проаналізувати ситуацію в Україні, то побачимо, що є ще один дефіцит – лідерів. Не начальників, їх в Україні завжди вистачало, а саме лідерів. Наприклад, при проведенні соціологічних опитувань Всеукраїнською соціологічною службою на запитання: „Якщо б вибори Президента України відбулися сьогодні, кого ви бачите Президентом?” більше 90 % опитаних (2400 осіб за репрезентативною вибіркою) розподілило свої симпатії між трьома політиками (хай читач сам здогадається, хто ці політики). Такі показники свідчать, що практично у нас немає лави запасних для гри в „лідера”. І це в ситуації, коли усі три неназвані нами політики є давно відомими, а два з них брали участь в попередніх президентських виборах.

Така ситуація склалася в умовах, коли Україна розвивається як демократична і майже соціально-правова держава. Тобто, можна політичним партіям спокійно думати про підготовку кадрів, про вирощування компетентних і популярних політичних лідерів. Тим більше, що тепер Москва не забирає „найталановитіших”, як це було під час існування СРСР.

В чому ж проблема? Чому Україна стала бідною на таланти в політичній сфері? Може, є внутрішні і зовнішні фактори, які заважають їх зростанню? Може, наші політичні таланти виїздять за кордон, щоб знайти собі ліпше застосування і розкритися як державні діячі? Але щось не чути, щоб П. Лазаренко, В. Щербань, О. Бакай, Р. Боделан та інші продовжили свої політичні кар’єри за кордоном. Може, український політичний грунт не родючий? А може, це підступи Москви, яка розробила таємну зброю, щоб заважати Україні вирощувати лідерів: чесних, талановитих, компетентних, справедливих?

Можна висунути гіпотезу: все ж таки це український політичний грунт, малородючий і политий солоними людськими сльозами, породжує більше будяків, ніж корисних плодів.

Передумовою сучасних політичних змін в Україні, які фактично можна визначити як докорінну політичну трансформацію, є завершення протистояння двох світів у глобальному масштабі, мирне співіснування великих держав, різке зниження рівня конфронтації в Європі. Це надає середнім і малим країнам додаткові можливості для закріплення суверенітету, для внутрішньої трансформації. Модернізаційна трансформація в Україні відбувається надто повільно, оскільки бракує прагнення до модернізації „знизу”, а політична еліта не консолідована. Реформістські ініціативи „згори” не йдуть – немає пропагандистського їх супроводження. Тож маси не мають вірогідної інформації щодо вигод, які на них чекають в результаті реформ. Але зовнішні ознаки трансформації штучно підтримуються.

Усвідомлення переваг сучасних моделей способу життя відбувається спонтанно, більше під впливом західних зразків через ЗМІ, закордонні поїздки тощо, ніж під впливом тих взірців, що насаджуються „новими українцями”. Тобто, потужного процесу, який би підштовхував українське суспільство до стандартів сучасних суспільств з більш-менш однаковим набором стандартів життя, не спостерігається.

Політична трансформація розглядається нами як трансформації: політичних інститутів і структур (політична система); політичної свідомості і політичних дій різних верств, еліти, особи (особистість та її діяльність в суспільних структурах); політичної культури суспільства (чи є повноцінні ознаки поєднання українського сучасного суспільства з традиційною і новою національною політичною культурою). Тобто, проблема полягає не тільки в процесах трансформації політичної системи суспільства, але і в тому, чи взаємопов’язані ці процеси, чи вони взаємодоповнюються і наскільки вони різноспрямовані та чому їх розвиток відбувається без визначеної суспільством мети і механізмів?

Проведений нами у ряді праць аналіз показує, що інтерпретація політичної трансформації українського суспільства не вкладається в схему орієнтацій на ідеальний тип лідера суспільства і держави. Традиції старого суспільства, яке орієнтувалося на ідеальний тип, а дало протилежне, і сьогодні в формі неокомунізму і неосоціалізму пострадянського типу далекі від ідеалів сучасного суспільства, не сприяють створенню моделей ідеальних суспільств в „західному” дусі, які б стали популярними. Тому ми дійшли висновку, що варто додатково звернути увагу на сучасні загальноцивілізаційні концепції неомодернізації і неоконвергенції як теоретичну базу історичних процесів у пострадянських країнах. Але при цьому треба розуміти, що і тут, при застосуванні концепції неомодернізації, існують „зовнішні” і „внутрішні” показники трансформації суспільства. Парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції можуть виступати „зовнішніми” показниками політичної трансформації суспільства, в якому на зміну одній системі тоталітаризму приходить інша. „Внутрішній” показник політичної трансформації – свобода особи, політичних партій, громадських організацій, демократія, правова держава – може не відповідати зовнішнім показникам.

Переусвідомити треба якраз концепцію щодо пострадянських держав. Конвергенція відбулась. Але не через взаємне зближення капіталізму і соціалізму, а через перемогу західних моделей суспільства, які зберегли головні риси капіталізму, позбавились крайнощів завдяки критиці марксизму і досвіду соціалізації держави (вдалої і невдалої). При цьому ми враховували досить популярну на Заході тезу, що в Західній Європі відбувається процес надмірної соціалізації держави. Коли держава за допомогою надмірного податкового пресу обдирає найактивнішу економічну верству і розподіляє відібране не тільки серед тих, хто потребує допомоги, бо не може працювати, але і серед тих, хто свідомо веде паразитичне життя. Прошарок людей в Україні, які свідомо ведуть паразитичний спосіб життя, досить великий. І йдеться вже про жебрацтво, небажання працювати та інші способи паразитичного життя як про соціальний феномен. Стосовно нього має проводитися зовсім інша політика, ніж стосовно соціальних аутсайдерів, які потрапили в незадовільне соціальне становище в результаті невдалої політики трансформації України, не можуть з об’єктивних причин працювати, вести нормальний спосіб життя, хоч і прагнуть цього.

Аналіз загальної ситуації в Україні приводить до висновку, що економічна і політична трансформація значною мірою імітуються, містифікуються. В цьому зацікавлені впливові групи еліти, у владних структурах – клани, частина бюрократії, деякі громадські організації тощо. В ситуації суспільного хаосу значно легше грабувати країну, посилаючись на об’єктивні обставини, маніпулювати громадською думкою, плекати надії на історичний реванш. Вузько прагматичні цілі цих груп вийшли на перший план. Інтереси ж країни, народу „захищаються” тільки в барвистих промовах, які вже не мають успіху.

Так які ж політичні лідери будуть виховані в цих умовах? Реально: демагоги цинічної орієнтації (говорять одне, а роблять інше) або сучасні „манілови” (переживають за народ, співчувають йому, мріють про щасливе майбутнє країни, але практично не ефективні). Якщо ж глибше оцінити ситуацію, то суспільство своєю політичною пасивністю, погоджуючись з аморальністю діяльності значної кількості бюрократії, продаючи голоси на виборах за гроші, продуктові набори, за пусті обіцянки, отримає те, що заслужило. Пам’ятаймо знамените: „Маємо те, що маємо”.

У політичній проекції українське суспільство далеке від класичних моделей. По-перше, воно розколоте на лівий, правий фланги і центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві – як прогресисти. Змінюючи свою орієнтацію часом вліво, часом вправо, виконуючи прямі замовлення „сильних світу цього”, центр не завжди залишається центром. По-друге, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче розходяться. По-третє, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії зустрічають прихований спротив у різних формах. Тому сама влада дуже часто є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про зростання саморуйнівної діяльності владних структур, про цілу серію штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах органів влади в трикутнику „Президент – парламент – уряд” і між населенням та владою. При цьому групи бюрократії, які провокували ці кризи, діяли цинічно, жорстко, відкидаючи інтереси суспільства, держави, маючи на меті вузько прагматичні цілі кланового панування.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com