У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні

Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні

Суверенізація України у процесі та після розпаду СРСР вимагала якісної трансформації системи управління суспільними відносинами. Етнонаціональна сфера не була винятком. Адже за радянської доби мета й стратегія національної політики в країні та визначення векторів її здійснення належали до виключної компетенції загальносоюзних компартійних і державних органів. Вони впроваджували імперські етнополітичні стандарти і забезпечували домінування російської етнокультурності з відповідним ідеологічним наповненням в такий спосіб, що республіканське керівництво було в цьому їхнім спільником і підлеглим провідником одночасно. Коли ж в останні місяці „перебудови” з’явилися перші ознаки реальної суверенізації республік, гостро актуалізувалося питання про їх суб’єктність в етнополітичній сфері.

Україна потребувала розроблення й упровадження правових та інституційних регуляторів, спроможних забезпечити подолання негативних наслідків національної політики комуністичного режиму, усунення розбалансованості демографічного, соціального, культурного, релігійного розвитку етнічно різних сегментів суспільства з урахуванням змін у фактичному статусі етнічних спільнот, виявлення, узгодження й реалізації інтересів громадян різної етнічної ідентичності, які проживали на українських теренах, а також тих, котрі повернулися й повертаються в Україну з місць насильницької депортації.

Завдання державного будівництва вимагали створення законоусталених умов консолідації різноетнічного соціуму на ґрунті спільної мети, рівності прав, свобод і обов’язків громадян. Потребували оптимізації зв’язки з українською діаспорою, громадянами, організаціями та установами держав, населення яких етноспоріднене українському. Відповіддю на виклики часу стало розроблення адекватних суспільній ситуації правових засад реалізації етнонаціональних інтересів громадян України [1], а також формування системи державного етнополітичного менеджменту. В окремих публікаціях особливості становлення цієї системи розглядалися в найзагальніших характеристиках [2]. Тим часом, їх детальніший аналіз є важливим не лише в суто пізнавальному сенсі, а й для виявлення в структурі державної етнополітики „проблемних” ланок, робота яких потребує удосконалення.

22 лютого 1991 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила Постанову про інформацію Комісії Верховної Ради УРСР з питань культури та духовного відродження „Про стан роботи органів державного управління по створенню умов для розвитку культур національних меншин України”. В документі відзначалася тенденція до збільшення кількості об’єднань етнічних груп: на час розгляду питання в країні вже діяло 87 національно-культурних товариств, в тому числі 22 єврейських, 8 російських, 8 польських, 6 болгарських, 5 вірменських, 4 грецьких, 3 німецьких, по 2 кримськотатарських, караїмських, молдовських і румунських. В різних областях і містах країни відновлювалася діяльність національних професійних та самодіяльних театрально-концертних організацій і колективів, етнотрадиційних вірувань і релігійних громад. Було запроваджено теле- і радіопередачі національними мовами. У видавництвах „Веселка”, „Радянська школа” та інших збільшився випуск двомовних книг для дітей, підручників для національних шкіл. Йшлося й про суттєві недоліки: робота з цієї проблематики не мала системного характеру та наукового обґрунтування і прогнозування, ущемлювалися культурологічні інтереси, насамперед тих народностей, які не мають державних утворень за межами республіки, не на належному рівні надавалася матеріальна, фінансова, методична та кадрова допомога національно-культурним товариствам.

З огляду на суспільну актуальність порушених проблем, передбачалося: розглянути пропозиції щодо включення до порядку денного сесії Верховної Ради питань про утворення найближчим часом у системі республіканського управління Державного комітету УРСР у справах національностей, а також про проект Закону УРСР про національні меншини в Україні; доручити Раді Міністрів УРСР розробити у першому півріччі 1991 року Державну програму сприяння розвитку культур національних меншин України і подати її на розгляд Верховній Раді республіки, передбачивши у відповідних документах створення спеціалізованого видавництва з випуску літератури мовами національних меншин, звільнення від оподаткування національно-культурних товариств та встановлення пільг на оподаткування фінансово-господарської діяльності видавництв, культурологічних організацій, які працюють на відродження національних культур [3].

Після проголошення незалежності України реалізація й узгодження потреб етнічних спільнот стали обов’язком вже української держави, інтереси якої, порівняно з інтересами України як колишньої радянської республіки, набули принципово нових вимірів і цільових пріоритетів. Налагодження відповідного вимогам часу етнополітичного менеджменту стало завданням першорядного значення.

Сам термін „етнополітичний менеджмент” (від англ. management – влада, мистецтво управління, органи управління) – досить новий навіть для науковців, які працюють в Україні за етнічною проблематикою. Близький до нього за змістом термін „етнічний менеджмент” частіше зустрічається в зарубіжних виданнях, зокрема в американських [4].

У вітчизняній науковій літературі термін „етнополітичний менеджмент” пропонується розуміти як складову єдиної системи державного управління, на яку покладено завдання контролю та правового, а в межах чинного законодавства – й адміністративного регулювання міжетнічних відносин. У структурі етнополітичного менеджменту як частини більш загальної системи державного менеджменту, що здійснює контрольно-регулятивні функції у сфері суспільних відносин, виділяються, з певною мірою умовності, звичайно, конкретні рівні впливу на сферу, що належить до його компетенції. Перший рівень – стратегічний. Це – ухвалення загальнодержавних етнополітичних рішень на вищому законодавчому та виконавчому рівнях держави. Другий – тактичний. Він включає розроблення конкретних методів, заходів, підходів та засобів реалізації ухвалених рішень. Цим опікуються відповідні органи в структурі Кабінету Міністрів та в центральних урядових установах. І, нарешті, третій – оперативний рівень, на якому відбувається реалізація державної етнополітики в регіонах та відстежуються результати виконання попередніх завдань, доручень, рішень тощо. Ця робота покладена на регіональні підрозділи органів державного управління [5].

Таке тлумачення терміна „етнополітичний менеджмент” здається надто широким, таким, що веде до підміни ним поняття „етнонаціональна політика” держави. Зміст останньої, зазвичай, визначають як сукупність цілей і завдань, принципів і правових норм, напрямів, механізмів, форм і методів діяльності держави в сфері етнонаціональних відносин. У разі згоди з таким розумінням етнонаціональної політики саме до її складових, а не до складових етнополітичного менеджменту слід віднести стратегічний рівень впливу держави на етнонаціональну сферу (йдеться про рівень визначення цілей такого впливу та формування правових засад реалізації цих цілей).

Власне ж державний етнополітичний менеджмент, на наш погляд, здійснюється на рівнях, які вище виокремлені як другий і третій. Відповідно, серед функцій етнополітичного менеджменту можна виокремити дві основні. Перша – оперативно-управлінська. Вона покладається на відповідні підрозділи Кабінету Міністрів України та спеціалізовану центральну урядову установу, а також на органи місцевої виконавчої влади, представлені відповідними управліннями й відділами у справах національностей та міграції. Друга функція названих структур виконавчої влади держави – імплементаційна (від лат. implere – наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати). Її зміст полягає в розробленні та здійсненні заходів, які забезпечують реалізацію основних напрямів державної етнополітики, представлених цільовими державними програмами, регулярно повторюваними й разовими – оглядами, фестивалями, конкурсами та іншими, доцільність яких визначається конкретною ситуацією та обставинами. Інституції державного етнополітичного менеджменту у межах своїх повноважень організовують і контролюють виконання актів законодавства та досягнення цілей і завдань етнонаціональної політики держави, вивчають і узагальнюють її досвід (в тому числі в частині реалізації її правових засад), вносять пропозиції щодо їх вдосконалення й розвитку Верховній Раді України, Президентові України та Кабінетові Міністрів.

[1] 2 3 4 5 6

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com