У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств

Сторінка 3

Так, за даними опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України 2005 року, рівень деперсоніфікованої довіри в українському соціумі складає 34,6 % (тобто, саме стільки українців вважають, що більшості людей можна довіряти, 48,2 % не згодні з цією позицією, а 17,3 % не знають, як відповісти на це запитання) [15, с. 44]. Додамо, що більше половини населення України (50,2 %) впевнено, що нікому не довіряти у житті – найбезпечніша позиція [15, с. 46]. Тим часом, навіть вирахований аналітичним шляхом мінімальний рівень довіри, необхідний для здійснення найпростіших угод на ринку, складає 35 % [16, с. 100 -102].

Соціологічні дані свідчать, що пострадянська людина не є носієм колективістських цінностей. Зазвичай вона розраховує тільки на себе або на своє близьке оточення, але й не є вільною від державно-патерналістського комплексу. Протягом останніх десяти років, на тлі низького рівня інституціоналізованої довіри, найбільший ступінь довіри демонструється респондентами на рівні власної родини, другий і третій рівні посідають люди, з якими підтримується постійний контакт – сусіди і колеги [15, с. 55]. Проблема пострадянських суспільств полягає в тому, що в ньому панують здебільш саме партикулярні, а не універсальні норми. Більшість норм мають своїм атрибутом групу людей, поєднаних сімейно-родинними зв’язками або тривалими особистими знайомствами. Ці норми підтримуються персоніфікованими відносинами, а важливу роль у забезпеченні їх виконання відіграють соціальні санкції (втрата репутації, остракізм).

У цьому контексті цікавими є висновки американського антрополога Ж. Уедел, яка виявила зв’язок проблеми розвитку громадянського суспільства і функціонування особливого феномена довіри в радянські часи з формуванням вертикальної мережі у пострадянський період. Її концепцію було викладено 1998 року в книзі „Зіткнення та змова: дивний випадок західної допомоги Східній Європі у 1989 - 1998”. Аналізуючи комуністичні суспільства, автор відзначає, що поширена на Заході теорія стосовно того, що громадянського суспільства за часів тоталітаризму не існувало, не відповідає дійсності, оскільки представники цієї теорії відшукували звичні для західного суспільства критерії його функціонування, тобто альтернативні структури, які б могли боротися з „демонічною” державою. Але, як пише Ж. Уедел, вони не помічали діяльності неофіційних інститутів, які „не відповідали ні західним, ні східним моделям”. Ці інститути існували як „непублічні та неусталені”, хоча становили цілий лабіринт каналів (заснованих як на патрон-клієнтських, так і на горизонтальних зв’язках), за якими здійснювалися угоди та обмін як між приватними особами, так і між приватними особами і представниками держструктур.

Для позначення альтернативних східноєвропейських інститутів автор використовує термін „кліки” та визначає їх як групи, члени яких об’єднані щільними та багатоплановими мережами взаємовідносин, що мають спільну ідентичність [17, с. 104]. Кліки виконували роль посередників між державним і приватним секторами, а також між бюрократією і приватним бізнесом. Діяльність у якості елемента стратегічного союзу дозволяла членам таких утворень виживати в умовах невизначеності. Згодом, коли країни перейшли до фази реформування, послаблення традиційної влади і традиційних інститутів, вони одержали дуже широкі повноваження без серйозних обмежень своєї активності. Вони, перш за все, прагнули особистих цілей незалежно від формальних інститутів, бо обставини вимагали від них лояльності до групи, а не до формальних інститутів. Іншим результатом цієї ситуації стала концентрація ресурсів і власної здатності приймати рішення в економіці, політиці та соціальній сфері в руках обмеженої кількості осіб [17, с. 105 - 106].

Парадоксально, але саме ці групи, сформовані завдяки глибоко вкоріненим відносинам довіри та організаційним здібностям, мали стати (або, принаймні, мали можливості для цього) основою для розвитку структур громадянського суспільства. Називаючи більшість пострадянських країн державами-кланами, Ж. Уедел стверджує, що в останніх одні й ті самі люди одночасно складають клан і обіймають державні посади. Такі держави мають обмежену відповідальність, характеризуються непрозорістю управління. Як правило, вплив одного клану може бути припинений або обмежений тільки конкуруючим кланом, оскільки судові органи часто керуються політичними мотивами. Клан влаштовує людей на різні формальні та неформальні посади, завдяки чому вони отримують доступ до ресурсів, необхідних для досягнення цілей клану [18, с. 480 - 481].

Зосереджуючись на проблемі клієнтелістських неформальних практик саме в ієрархічних структурах, відзначимо, що цей феномен досить чітко простежується, наприклад, у Росії, де панівна верства перехідного періоду визначається як постноменклатурний патронат [12]. Це визначення відображає генезу та розвиток актуального типу панування, який є результатом приватизації соціальної могутності номенклатури, що розпалася, проте, як і раніше, синкретично поєднує політичну й економічну владу. Крім того, воно вказує на патерналістський, „сімейний”, неформальний характер панування, який усталено відтворюється на практиці відносин між управляючими й тими, ким управляють. Це визначення позначає й найбільш дієві засоби панування та обміну ресурсами – патрон-клієнтські зв’язки, зокрема, приватні союзи захисту і підтримки („команда”, „дах”). Утворені за таким принципом вертикальні мережі забезпечують, з одного боку, дозований ступінь конкуренції й відкритості, а з іншого - постійне відтворення та визначальну роль особистих зв’язків, тіньових узгоджень і клієнтурних мереж.

В концепції підпорядкування вертикальних мереж неопатрімоніальній логіці в українському політичному полі О. Фісун справедливо підкреслює, що проблема стосується саме специфіки асиметричної конвертації й обміну капіталів. Посилаючись на дослідження Р. Теобальда, він вбачає сутнісну особливість патримоніальних режимів саме в обміні посад, можливостей, титулів, контрактів, ліцензій, імунітету від закону тощо між ключовими фігурами в уряді та стратегічно розташованими індивідами – профспілковими лідерами, бізнесменами, регіональними керівниками і т. д. В обмін на ці ресурси уряди або глави держав одержують економічну і політичну підтримку [19, с. 133 - 134]. Тобто, через механізм патронажно-клієнтарних відносин узгоджуються різні партикулярні інтереси, що дає змогу асиметрично перерозподіляти ресурси відповідно до статусу і позиції кожного учасника такої взаємодії.

Важливим є і таке питання: як на практиці здійснюється розпорядження ресурсами у вертикальних мережах? За даними О. Даугавет, одержаними за методикою пілотажних інтерв’ю в елітному середовищі, діяльність щодо перерозподілу ресурсів з метою отримання прибутку організована у формі запланованих заходів та ініціатив, так званих проектів. Одним з головних кроків у процесі реалізації проекту є мобілізація навколо нього „своїх” людей, котрі обіймають формальні (офіційні) посади та неформальні позиції (наближеність до персон – об’єктів лобістського впливу, інформованість в необхідних галузях тощо). Термін „свій” тісно пов’язаний з поняттям довіри. Умова довіри – не контракт, а репутація „своєї людини”. До „своїх” входять особи, які вже брали участь у реалізації „проектів”, а також новачки, що хочуть увійти в групу, котра вже існує або формується під конкретний проект. Стратегія „проектів” засновується на уявленнях щодо реальних можливостей близького оточення. Ресурсами можуть бути можливість маніпулювати матеріальними і фінансовими засобами, зв’язки у владних структурах більш високого рівня, право голосу в законодавчому органі тощо. Прибутки, що передбачаються, полягають не лише в матеріальних винагородах, але й у збільшенні владних ресурсів та синтезі нових можливостей - місце в партійному списку або ресурси на передвиборчу кампанію, кращі умови економічної діяльності (ліцензії, пільги, субсидії тощо). У своїй діяльності елітні верстви використовують саме економічну лексику –„рентабельність”, „прибуток”, „витрати”, „пропозиція і попит”, „конкурент”, „бізнес-план”. Інструментами оцінки ефективності дій є категорії „серйозно - несерйозно”, „свій – не свій”. Оцінка серйозності стосується можливостей ключових фігур – їх власного ресурсу, особистого потенціалу, місця в мережі персональних зв’язків, статусу в постійних і неформальних групах, а також готовності діяти згідно з неформальними правилами та одночасно бути готовим піти на ризик, порушуючи формальні норми. Тобто, в наявності ситуація „інституціоналізації довіри, яка, залишаючись основним елементом системи, вже не є індивідуальним надбанням учасників взаємодії, бо з’являються інструментальні критерії оцінки і класифікації, які втілюються у відомих та обов’язкових процедурах і ритуалах” [1, с. 36].

1 2 [3] 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com