У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Системні недоліки розвитку Збройних Сил України на сучасному етапі

Системні недоліки розвитку Збройних Сил України на сучасному етапі

Важливим аспектом становлення України як незалежної держави є створення її Збройних Сил (ЗСУ), спроможних гарантувати суверенітет, територіальну цілісність країни, забезпечувати надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.

Пристосовуючи до змін в європейській та міжнародній системах воєнної безпеки відповідні структури, а також оцінюючи реальний стан справ у країні, воєнно-політичне керівництво України наприкінці ХХ століття виробило, в цілому, єдине бачення перспектив розбудови ЗСУ за принципом оборонної достатності: створення невеликих за чисельністю, економічно не обтяжливих, але сучасно озброєних, боєздатних, мобільних, придатних до швидкого розгортання поліфункціональних сил, спроможних зробити гідний вклад у забезпечення регіональної та глобальної безпеки [1]. Відтак було вироблено Державну програму реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Після затвердження програми, згідно з Указом Президента України №927/2000 від 28.07.2000 року, розпочався третій етап розвитку ЗСУ, означений як період реформування [2].

Однак досягти запланованих показників у повному обсязі й досі не вдалося. Виходячи з цього, автор вважає за необхідне визначити проблемні сторони еволюції вітчизняного війська та з’ясувати їх причини задля недопущення таких негативів у перспективі.

Актуальність теми засвідчує жвава дискусія, що триває на сторінках періодичних та наукових видань за участю вітчизняних і зарубіжних державних діячів, політиків, воєнних експертів щодо військово-реформаційних проблем в Україні. Виваженими та реалістичними, на нашу думку, є міркування В. Горбуліна, Г. Крючкова, Г. Перепелиці, В. Смолянюка, О. Бодрука, В. Гречанінова, О. Бєлова, А. Чікала, І. Паску, Дж. Шерра та інших [1; 4; 7; 11; 12; 18]. Але ці автори аналізують переважно окремі зрізи проблеми. Тому є необхідність розглянути причини недоліків реформування ЗСУ комплексно та зробити узагальнюючі висновки.

Процес військового будівництва було започатковано ще 1991 року, коли Україна взяла під свою юрисдикцію частину воєнної організації колишнього СРСР, дислоковану на її території. Пізніше цей мегафрагмент військ (сил) було поділено на дві майже незалежні одна від одної частини: безпосередньо ЗСУ та „інші військові формування”. При цьому історичний і світовий досвід було зігноровано.

Справа в тому, що за всіх часів Воєнна організація держави (ВОД) становила єдину централізовану військову структуру, складові якої пов’язувалися між собою єдиним керівництвом, системоутворюючими зв’язками, що дозволяло їй ефективно функціонувати й розвиватися в межах, визначених політичним керівництвом держави. Підтвердженням цього може бути хоча б воєнна організація СРСР, до якої входили Радянська Армія, Військово-морський флот, Прикордонні та Внутрішні війська, а також Тил ЗС, штаби і війська Цивільної оборони [3, с. 345]. Тобто, всі військові формування організаційно становили єдину воєнну структуру, функціонували й розвивалися за взаємоузгодженою системно.

Перші роки військового будівництва в Україні ознаменувались прискореним створенням з військових контингентів радянського походження ЗСУ та військових формувань інших силових відомств. Цей процес здійснювався без системного підходу з боку державних структур. Так, у 1991 – 1993 роках крім ЗСУ було створено військові формування Служби безпеки і Цивільної оборони України, Національну гвардію, Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС. Це не була єдина структура: всі вони підпорядковувались різним відомствам, які, в свою чергу, могли суб’єктивно трактувати наявність загроз у підконтрольній сфері та нарощувати чисельність і бойовий потенціал своїх військових структур.

Тоді ж у законодавстві з’явилося поняття „інші військові формування”, а це допускало неконтрольоване створення різних воєнних та воєнізованих формувань, які, на відміну від ЗСУ, розвивалися не в загальній системі, а незалежно, створюючи свою інфраструктуру [4]. Це призвело до унеможливлення чіткого розмежування їх функцій – з усіма наслідками, що з цього випливають.

Верховна Рада України, намагаючись привести розрізнені структури до „спільного знаменника”, ухвалила пакет документів, які частково регламентують та узгоджують їх діяльність, але ці заходи виявилися запізнілими. Зокрема, в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України 1997 року було зроблено спробу об’єднати всі державні військові формування в єдину структуру – ВОД. Спроба виявилась невдалою – ВОД створено не було. Не вдалося це здійснити й на основі Закону України „Про основи національної безпеки України” 2003 року. Результат аналогічний: військові формування розвиваються розрізнено, єдиного керівництва не існує, функції та завдання ВОД одержали тільки загальне визначення на кшталт „захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз”. Визначення повноважень („Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру”) обмежує діяльність ВОД тільки зовнішніми орієнтирами [5]. А як же бути з нейтралізацією внутрішніх воєнних загроз?

Наслідок: брак єдиної структури ВОД, централізованого управління нею, невизначеність функцій і неконкретність у трактуванні повноважень призвели до безсистемності в процесі розбудови її складових та дублювання завдань, що їй належить виконувати. Оскільки ВОД не є єдиною функціональною системою, то її структурні елементи розвиваються кожна окремо, вони не мають чіткої взаємодії і взаємозалежності, що не дозволяє оптимально визначити їх субструктуру і кількісний склад, а, отже, досягати ефективних результатів діяльності всієї організації.

Якщо звернутися до основ структурно-функціонального аналізу, то стає очевидним: передусім необхідно конкретно сформулювати цільове призначення ВОД, а виходячи з цього – її функції і завдання, структуру і параметри. Адже саме кінцевий результат діяльності визначає конфігурацію системи. Це дасть змогу визначити кількісно-якісний склад компонентів ВОД, розмежувати їх функції, організувати взаємодію, а також дозволить, за рахунок саморегуляційного потенціалу, підтримувати оптимальний стан системи й ефективно адаптуватися до змін середовища.

В Україні, як вже зазначалося, своєчасно цього зроблено не було. Результат – низка проблем подальшого розвитку, зокрема – реформування силових структур держави, в тому числі й Збройних Сил.

Процес адаптації ЗСУ та інших військових структур до сучасних вимог був би значно ефективнішим, якби здійснювався в єдиній системі ВОД. В такому випадку, як свідчить досвід країн Заходу, органи державного управління визначають вимоги до кінцевого результату реформування та задають часові й ресурсні межі його проведення. Тобто, державна підсистема управління ВОД коригує завдання ЗСУ та інших військових формувань, згідно з якими встановлюються їх майбутні параметри, співвідношення, а також шляхи досягнення визначених показників функціонування.

Практика реформування силових структур нашої держави нічого цього не враховувала. За свідченнями колишнього міністра оборони О. Кузьмука, за перше десятиріччя „після розпаду Радянського Союзу чисельність МВС збільшилася втричі, Внутрішніх військ – у чотири рази, а СБУ – в шість разів. Тим часом Збройні Сили України скоротилися втричі .” [6].

Хоча ЗСУ протягом всього часу свого існування скорочувались, відчувалась тенденція внутрішньої мілітаризації держави за рахунок збільшення чисельності інших військових формувань, простежувалось посилення поліцейських та захисних функцій владних структур. Недосконалим був і лишається механізм взаємодії ЗСУ з іншими силовими структурами та управління ними в контексті діяльності ВОД.

Аналізуючи нормативно-правову базу, що регламентує діяльність ЗСУ та інших силових відомств, можна зробити висновок, що структура взаємодії та керівництва ними має ситуаційний характер і є вкрай недосконалою. Так, у випадках реакції держави на зовнішні загрози воєнного характеру провідну роль мають відігравати ЗСУ. При цьому армія не тільки є основною державною структурою, спроможною реагувати на зовнішні воєнні загрози, а й уособлює керівний орган ВОД на особливий період.

[1] 2 3 4

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com