У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід взаємовідносин

Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід взаємовідносин

Зміни в політичних системах, особливо кардинальні, зумовлені кризовим станом попередніх суспільно-політичних відносин, вимагають нової політичної еліти. Останні (2004 р.) президентські вибори в Україні та масове піднесення громадської активності, яке їх супроводжувало, засвідчили необхідність суттєвої модернізації всієї суспільної системи. Політична влада „де-факто” і „де-юре” перейшла до обраного народом харизматичного політичного лідера. Проте час, що розділяв вибори Президента України та парламентські вибори 2006 року, не приніс ні очікуваної структурно-організаційної оптимізації системи влади, ні вироблення чіткої та зрозумілої для більшості громадян національної стратегії, ні єдності політичної еліти, хоча б її „помаранчевого” крила.

Масове розчарування в політичній спроможності пропрезидентської еліти під час виборів до Верховної Ради України проявилося в електоральній підтримці Партії регіонів, що уособлювала „стару владу” й порядок, та радикально налаштованих, орієнтованих на месидж соціальної справедливості представників Блоку Ю. Тимошенко. Такого розподілу голосів електорату не очікували навіть фахівці – соціологи і політологи. Традиційно постфактум постало проблемне питання: „Чому?”, тоді як значно актуальнішим, з позиції загальної проблеми співвідношення „політика – суспільне життя”, має постати питання: „Яким чином?” Яким чином вибудувати систему державної влади, яка б, забезпечивши національну безпеку, одночасно відповідала б українській ментальності, гармонізувала суспільні відносини як за горизонталлю (між соціальними групами в різних підсистемах суспільства), так і за вертикаллю владних відносин?

Метою нашого дослідження є аналіз тріади „харизматичний лідер – політична еліта – маси” на грунті дискретного українського державотворчого процесу. Результати такого аналізу в подальшому можуть стати відправним пунктом побудови суспільно-політичної моделі, оптимальної для сучасної України.

Останні дослідження і публікації

Новизна проблеми полягає в тому, що, по-перше, як правило, аналізувалися дихотомії „лідер – еліта”, „лідер – маси”, „еліта — нація”, або ж проводилися монографічні дослідження, що зосереджували увагу на одній із сторін проблеми [1].

По-друге, ігнорування проблеми політологами пов’язане з браком серед „перефарбованої” колишньої патрійно-державної номенклатури, яка посіла владний Олімп після проголошення незалежності України [2], яскравих харизматичних особистостей, здатних відродити волю української нації до реалізації власних національних інтересів. Оскільки харизматичні лідери в житті нації з’являються, зазвичай, досить рідко [3], то й до проблеми ставилися зневажливо, а то й упереджено. Таке ставлення зумовлюється ще й тим, що саме поняття харизми визначити важко, бо сприймається вона на емоційно-чуттєвому рівні [4].

Водночас варто взяти до уваги, що існує три основні підходи до обгрунтування харизматичного авторитету еліти: ірраціональний (М. Вебер) [5], психологічний (Г. Ле Бон, С. Московічі) [6], культурологічний (Е. Шилз, С. Айзенштадт) [7]. Усі вони певною мірою зачіпають і зворотний бік проблеми – феномен масової свідомості, сприйняття харизми масами.

Виклад основного матеріалу

У зв’язку з тим, що однозначного тлумачення понять, покладених в основу дослідження, не існує, то розпочнемо аналіз із їх визначення та встановлення найзагальніших залежностей.

У будь-якій соціальній спільноті діють закони самозбереження і відтворення соціальної структури, функціонують відповідні механізми, які забезпечують процеси консолідації й управління. У політичних, релігійних та етно-національних спільнотах ці процеси забезпечуються механізмом просування в еліту та інститутом лідерства. Лідером (від англ. leader – ведучий, керівник) визнається член організації чи групи, який користується авторитетом та підтримкою більшості.

Лідер у політичній системі суспільства – це керівник держави, політичної партії, громадської організації чи громадсько-політичного руху. Широта означеного поняття вимагає обмежити наше дослідження вертикаллю державно-владних відносин.

М. Вебер, який ставився до політики як до покликання, здійснив типологію політичних лідерів за типом авторитету: харизматичний, традиційний та раціонально-легальний. Раціонально-легальне лідерство базується на раціональному виборі, традиційне – на вірі в законність традиції, звичаю. В основі харизматичного лідерства лежить унікальна здатність окремих людей притягувати до себе інших, викликати захоплення й зачарування. Цю властивість М. Вебер називає харизмою – милістю Божою. І не так важливо, наскільки „об’єктивно” можна визначити відповідну властивість з етичної, естетичної чи якоїсь іншої позиції. Важливим є ірраціональний аспект: як харизматичність фактично оцінюється тими, хто опинився в її полоні, „прихильниками” [8]. Отже, позиції політичного лідера значною мірою детерміновані способом легітимації, обсягом і характером владного впливу. Динаміка відносин між політичним лідером і членами відповідної спільноти формує процес політичного лідерства.

Політичне лідерство – це „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав” [9]. Таке трактування політичного лідерства, по-перше, вказує на взаємозалежний характер відносин між політичними лідерами й підлеглими, що в демократичному суспільстві закономірно зумовлює контроль знизу за здійсненням владного впливу та можливість заміни політичного лідера відповідно до встановленої процедури.

По-друге, авторитетні люди, наділені владними повноваженнями легітимним шляхом, визнаються політичними лідерами, що фактично призводить до їх ототожнення з правлячою елітою. Однак, на нашу думку, поняття правлячої еліти ширше за своїм змістом.

По-третє, акцентується увага на добровільному прийнятті широкими масами владно-підлеглої форми відносин. А це означає, що громадська думка, реалізована через формальне волевиявлення, опосередковано визнає і схвалює ідею соціальної нерівності, право владної меншості на панування. У визнанні владних відносин, отже, прихована внутрішня суперечність, яка призводить до постійної боротьби за владу з невіддільною від неї циркуляцією політичних еліт.

Тепер повернемося до висловленого нами зауваження щодо безпідставності ототожнення кола політичних лідерів і правлячої еліти. „Вважається можливим у будь-якій політичній системі, – зазначає Б. Кухта, – вирізнити певні кола влади, критерієм входження до яких є рівень участі в реалізації влади, насамперед у прийнятті політичних рішень. У зв’язку з цим політична еліта – це те коло громадян певної політичної системи, які беруть безпосередню участь у прийнятті рішень” [10]. Ф. Рудич розширює тлумачення терміна: політична еліта (від франц. elite – найкраще, добірне, вибране) – „це носії політико-управлінських здатностей”, які використовують державну владу чи здійснюють вплив на неї завдяки відповідним психологічним, соціальним та політичним особливостям” [11]. Поняття політичної еліти досить широке, об’єднує еліти різних політичних систем – держави, політичних партій, громадських організацій та громадсько-політичних рухів, залучених до управлінських процесів на різних рівнях.

Поняття правлячої (державно-владної) еліти значно вужче за змістом, однак не може зводитися до кола політичних лідерів. Погоджуємося з Ф. Рудичем, який виокремлює в сучасній Україні три групи політичних лідерів. До першої належать відомі політичні діячі, які „обіймали чи обіймають високі державні посади; другу утворюють політичні лідери політичних партій і рухів, профспілок, громадсько-політичних об’єднань; третю групу складають представники регіональних політичних угруповань” [12]. Запропоновану класифікацію доцільно доповнити відношенням політичних лідерів до державної влади й виокремити лідерів правлячих та опозиційних. Останні не входять до кола правлячої еліти. Окрім того, як слушно зауважує Б. Кухта, до еліти влади „входять безпосередньо члени всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств, оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму” [13].

[1] 2 3 4

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com