У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська православна церква Київського патріархату та її суспільно-політичні орієнтації

Українська православна церква Київського патріархату та її суспільно-політичні орієнтації

У відносинах Церкви і держави вважаємо за необхідне акцентувати увагу на двох ключових питаннях: по-перше, яким є ставлення УПЦ КП до самого факту утворення української державності та чи прагне вона брати участь у процесах державотворення; і, по-друге, якого ставлення до Церкви з боку держави намагається домогтися її ієрархія та якою є реальна політика держави у стосунках із Церквою.

УПЦ КП ідентифікує себе як національну державницьку інституцію. Саме ці характеристики відрізняють її від Української православної церкви (УПЦ), яка своїми твердженнями про понаднаціональний характер християнства прикриває симпатії до ідей панславізму, духовної і державницької єдності східнослов’янських народів. З іншого боку, державницька позиція УПЦ КП відрізняється від позиції іншої „національної церкви” – Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Для речників першої високою цінністю є сама українська державність, без огляду на те, якого характеру вона набуває. Протести проти дій державної влади з уст речників УПЦ КП зринають лише тоді, коли безпосередньо порушуються її права та інтереси. УПЦ КП, навіть незважаючи на певні симпатії до опозиційних владі сил, сама ніколи такою силою не була.

Інша ситуація склалася з УАПЦ, яка, особливо тоді, коли її першоієрархом був патріарх Димитрій, відверто говорила владі про її непрофесіоналізм або неморальність. Прикладом безкомпромісної позиції УАПЦ щодо політики влади у сфері державно-церковних відносин був “Меморандум патріарха Димитрія до Президента України Л. Кучми” [1], в якому зазначалося, що ще ніколи й ніким не було щиро визнано штучну природу поділу українського православ’я й провину держави за міжконфесійний конфлікт. Чільник УАПЦ звинувачував державну владу в тому, що вона прагне відродити середньовічне право патронату над Церквою. Саме в той період сталося найбільше дистанціювання двох „національних” церков, причиною якого були звинувачення УПЦ КП у намаганнях стати „номенклатурною церквою”. Речники УАПЦ заявляли, що їх церква, на відміну від УПЦ та УПЦ КП, прагне незалежності від номенклатури, хоче зберегти засади народності, на яких вона побудована, та відкидає будь-які можливості власного одержавлення. Ситуація змінилася після смерті патріарха Димитрія. Двовладдя, яке встановилося у церкві, спричинило те, що один із центрів впливу, очолений митрополитом Мефодієм, став шукати підтримки у влади. На цьому завершився „неноменклатурний” період її історії.

Таким чином, сьогодні склалася ситуація, коли всі три православні церкви, незалежно від того, яким є їхнє ставлення до самого факту утвердження української державності, прагнуть заручитися підтримкою владної номенклатури.

Саме завдяки підтримці влади стало можливим утворення УПЦ КП 1992 року. Одним з його ініціаторів був Президент Л. Кравчук. Патріарх Філарет нагадує, що Харківський Собор, який проголосив утворення УПЦ МП, свого часу не був визнаний ні урядом, ні парламентом: 1992 року ухвалено вiдповiднi документи – постанову Верховної Ради України та заяву Кабінету Міністрів. Тим часом Об’єднуючий Собор УПЦ КП і проголошення незалежного автокефального Київського Патріархату депутати вітали стоячи [2]. Однак з плином часу ситуація почала змінюватися. Після президентських виборів 1994 року УПЦ КП перестала бути фавориткою влади. Все більшу її підтримку стала відчувати УПЦ МП. Позиція влади зазнала змін після смерті патріарха Володимира (Романюка): трагічні події, пов’язані з його похороном, „налякали владу”. Відтоді вона намагається балансувати між інтересами церков. З одного боку, така державна політика відповідає законодавству, зокрема Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації”, з іншого – ставить самі церкви в ситуацію, коли вони змагаються за привілей бути наближеними до влади. Після смерті патріарха Димитрія до двох „номенклатурних” церков у цьому змаганні долучилася й УАПЦ.

Боротьба за прихильність влади починається, на перший погляд, з дрібних процедурних питань. З таких, наприклад, хто з ієрархів сидить поруч з Президентом на святкових урочистостях або скільки запрошень на цю урочистість отримала та чи інша конфесія. Сягає ця боротьба питань участі держави у врегулюванні міжправославного конфлікту. При цьому влада, як може здатися, здійснює непослідовну релігійну політику, підігруючи то одній то іншій церкві. УПЦ МП, наприклад, в цілому негативно поставилася до заяв Президента про необхідність утворення єдиної Помісної Автокефальної Православної Церкви, тоді як „національні” церкви позитивно оцінили таку точку зору. Щоправда, непрогнозованість та непослідовність дій влади не раз ставили ієрархів у скруту.

6 листопада 2001 року відбулася прес-конференція патріарха Філарета, приурочена черговим переговорам делегацій Константинопольського i Московського патріархатів в Цюріху (29 – 30 жовтня 2001 року). Патріарх заявив про появу робочого документа Кабміну, в якому йшлося про “подальше просування питання автономії УПЦ, в тому числі iнiцiювання скликання Архієрейського Собору”. З цього приводу було оприлюднено заяву прес-служби Київської Патріархії. В ній було сказано, що документ Кабінету Мiнiстрiв України № 15379/97 від 24 жовтня 2001 року свідчить про чергову спробу ліквідувати автокефалію Української православної церкви: „Як стало відомо, на ім’я Прем’єр-міністра України А. К. Кінаха надійшла доповідна записка державного секретаря Кабінету Мiнiстрiв України В. Г. Яцуби, де він в межах плану заходів Року України в Росії у 2002 році в релiгiйнiй сфері пропонує “працювати над подальшим просуванням питання про автономію УПЦ, в тому числі iнiцiювати проведення архієрейського собору”, а також “iнiцiювати будівництво спільного українсько-російського храму”. Цей документ може засвідчувати, що представники українського уряду на переговорах добиваються перед вселенським Православ’ям не автокефалії для Української Православної Церкви, а лише автономії в складі Московського Патріархату.

З огляду на це Прес-служба Київської Патріархії заявляє: „Надання автономії Українській Православній Церкві не лише не розв’язує проблеми розділення українського Православ’я, а фактично заганяє здійснення віковічної мрії нашого народу – мати єдину помісну Українську Православну Церкву у глухий кут. У випадку, якщо УПЦ таки отримає статус автономії у складі Московського Патріархату, це означатиме лiквiдацiю автокефалії Української Церкви”.

Характерною особливістю цього документа є віра в те, що відповідальність за такі провокаційні дії лягає на кабмінівських чиновників. Прес-службу дивує, як можуть державні службовці відверто ігнорувати позицію Президента України Леоніда Кучми, який постійно заявляє про потребу утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. В заяві також зазначається, що державні чиновники вже один раз (улітку 2000 року) підвели Президента України, підготувавши йому листа на ім’я Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. Тоді предстоятель РПЦ грубо відмовив главі держави, чим образив багатомільйонний віруючий народ України. (Цікаво, що й УПЦ МП схильна до того, щоб відповідальність за негативні дії влади покладати на чиновників, а не на Президента. В заяві Архієрейського Собору УПЦ (28 липня 2000 року) висловлювалось розуміння позиції Президента, який висловився за подолання конфлікту в православ’ї, але при цьому зазначалося, що ідея церковної єдності виявилася перекрученою з вини безвідповідальних осіб – деяких політиків і чиновників).

Суспільний резонанс цього інциденту був настільки сильний, що змусив уряд спростовувати звинувачення, висловлені на його адресу. У заяві прес-служби Кабінету Міністрів стверджувалося, що речники УПЦ КП роблять висновки, посилаючись на один із внутрішніх робочих документів Секретаріату Кабміну, який не має нормативного характеру i не може вважатися таким, що відображає позицію уряду; при цьому довільно трактується його зміст. Це призводить до зайвої напруженості в суспільстві. Уряд виступав i виступає за діалог усіх гілок православ’я, що відповідає i державній політиці створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, говориться в повідомленні.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com