У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

У статті аналізується діяльність української політичної еліти доби визвольних змагань 1917 – 1920 років. Обґрунтовується, що криза відносин між різними її течіями та угрупованнями обернулася кризою всієї політичної системи країни і втратою незалежності України.

Мета статті – з’ясувати причини, які унеможливили створення незалежної української держави в період визвольних змагань на початку ХХ століття через чвари тодішньої політичної еліти, брак єдності в її колах та неспроможності утримати політичну владу.

Виходячи з поставленої мети, було визначено такі дослідницькі завдання:

· обґрунтувати, що еліта є одним з основних суб’єктів суспільно-політичного процесу, і її поведінка, так само, як і детермінанти цієї поведінки, стають важливим фактором, який впливає на хід політичного розвитку і функціонування політичної системи;

· показати, що політична еліта може виступати у ролі як ключового рушійного фактора, так і гальма демократичного реформування суспільства.

Криза у відносинах між різними течіями української політичної еліти наприкінці 1910-х років обернулася кризою всієї політичної системи України. Чотири принципові питання роз’єднували тоді еліту: про незалежність, про ставлення до більшовиків, про ставлення до миру з Німеччиною та про закон щодо переділу землі. Це роз’єднання й зіграло фатальну роль у долі країни.

В українській соціально-філософській і політичній думці проблема еліти почала розглядатися на початку ХХ століття. Саме у працях Д. Донцова і В. Липинського вперше ідея еліти оформилася в концепцію, яка особливу популярність отримала у вітчизняній науці тільки наприкінці ХХ століття у зв’язку з радикальними змінами в суспільстві і набула виняткової актуальності саме після здобуття Україною незалежності. Окремо потрібно виділити низку вчених, які досліджували процеси становлення політичної еліти України в період її визвольних змагань першого десятиліття ХХ століття. Це В. Босий, В. Горський, І. Гусар, Р. Десняченко, Р. Єндик, М. Забаревський, С. Квіт, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, Ю. Русов, М. Сосновський, Д. Чижевський та інші.

Формування еліти – вузлова точка стратегії держави. Особливого значення набуває ця проблема в перехідні періоди, коли руйнуються старі уявлення та цінності і формуються нові. Одним з таких переломних періодів в історії України і стали визвольні змагання 1917 – 1920 років.

Після підписання миру з Німеччиною німецькі та австрійські війська в союзі з частинами УНР ліквідували в Україні більшовицьку владу. Уряд і Центральна Рада повернулися до Києва. Але це була „піррова перемога”. В Україні встановилося двовладдя – Центральної Ради і німецько-австрійського командування.

Австрійське і німецьке керівництво вирішило ліквідувати Центральну Раду, оскільки його не влаштовувала „соціалістична політика” і прагнення легалізації влади шляхом Установчих зборів. Вони шукали постать з центристськими або „помірковано правими поглядами”, яка б відновила підвалини приватної власності, забезпечила порядок в країні і в той же час не входила в конфлікт з елітою „свідомих українців” та мала вагому підтримку населення. Головним виразником ідеї утвердження сильної виконавчої влади і центром опозиції стала Українська народна громада (УНГ), яка об’єднала землевласників і військових, зокрема представників вільного козацтва та офіцерів Першого українського корпусу. Її очолив генерал П. Скоропадський. Суголосно з Партією українських хліборобів-демократів та її лідерами М. Міхновським і В. Липинським, УНГ дотримувалася думки, що тільки сильна диктаторська влада спроможна буде вивести державу з безладу та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана –П. Скоропадський.

Історики вважають, що домінуючим фактором при вирішенні цього питання були не тільки чесноти генерала, але і його родовід. Адже він був нащадком одного з українських гетьманів з князівського роду Рюриковичів. До того ж П. Скоропадський був свояком головкома німецьких збройних сил в Україні фельдмаршала Ейхгорна [див. детальн.: 1].

Раніше гетьманську посаду німецьке командування пропонувало українському діячеві націонал-буржуазних поглядів Є. Чикаленку, але той відмовився.

Німці прагнули створити з України маріонеткову державу, яка б забезпечувала німецьку армію сировиною, харчами і була гарантом „спокою на Сході”. Необхідна була й колоніальна еліта, яка б своїм статусом завдячувала окупантам.

Таку еліту спробував зібрати П. Скоропадський шляхом автоматичного поєднання досить строкатих елементів. До участі в перевороті він залучив військових – генерала О. Дашкевича, начальника Генерального штабу військ УНР полковника Г. Сливинського, коменданта Києва полковника К. Прісовського, полковника Т. Глинського, поміщиків братів Вороновичів. Вагому підтримку гетьман отримав від представників економічної еліти. З’їзд представників промисловості, торгівлі, сільського господарства і фінансів схвалив гетьманський переворот і плани П. Скоропадського щодо захисту прав власності [2]. Основна підтримка була від Протофісу – організації, яка об’єднувала саме таких діячів (голова – князь О. Голіцин).

Підтримала П. Скоропадського і частина правих федералістів – М. Василенко, В. Науменко, Ф. Штейнгель, яких було усунуто від влади за часів УНР. П. Скоропадський, готуючи переворот, намагався об’єднати партійних однодумців з УНГ з діячами Української хліборобсько-демократичної партії та Союзу земельних власників. Економічна еліта України жадала „спокою і порядку”. Вона ще не мала досвіду політичної гри, але відчувала необхідність сильної влади, яка покладе край „соціалістичним експериментам”. Та обставина, що в Україні не було сформованого угрупування національної буржуазії зі своїми корпоративними інтересами та прагненням панувати на українському ринку, не давало гетьманові можливості спертися на національний рух.

У той час в Україні проростала нова сила – капіталізм, який повинен був принести поступ і розвій, бо ще жодна країна не могла прогресувати без промисловості, без буржуазії. Відштовхнути буржуазію від керування життям України було неможливо. Але, як підкреслює І. Лисяк-Рудницький, український лібералізм і консерватизм були настільки слабкі, що не становили „ .власну творчу силу українського консерватизму”, а гетьман спирався на „випадкову міжнародну кон’юнктуру” [3]. Формуючи „двір” на зразок монархічного, П. Скоропадський оточив себе окремими українськими аристократами з шляхетних козацьких родів. Крім Л. Лизогуба, Д. Дорошенка, С. Заводовського, І. Кістяківського, в його оточенні з’являються аристократи-ад’ютанти М. Ханенко, О. Яценко-Борзаковський, В. Кочубей, М. Сахно-Устимович, секретар В. Полетика та інші. Навколо нього гуртуються й представники князівських родів Долгоруких, Голіциних, Кочубеїв, Волконських, графів Радзивіллова і Браницьких, шляхти з Союзу земельних власників та інші. Ця гетьманська еліта, бутафорно-середньовічна, підштовхує П. Скоропадського до відновлення феодально-монархічного устрою.

Формування гетьманських виконавчих органів на місцях вказує на тенденцію посиленої мілітаризації влади і перетворення військової еліти на військово-політичну. Високі посади в губерніях обіймали генерали, які повинні були „утримувати спокій”. (Староста Катеринославщини – генерал О. Хануков, Одеси – генерал В. Мустафін, Миколаєва – генерал де Бонді, Київщини (з кінця серпня) – генерал М. Андріянов.)

Українська політична еліта, „свідомі українці”, які в дні перевороту були пасивними спостерігачами, вже через кілька днів виявили своє незадоволення режимом гетьмана. М. Шаповал заявляв, що „…після перевороту соціал-демократи не показувались ніде, але Мала Рада показала пасивність, не сказавши жодного слова з приводу подій”. Вже в травні „свідомі українці” оприлюднили „Меморіал”, у якому зазначали, що „кабінет міністрів є неукраїнським за своїм складом і політичною орієнтацією. До кабінету не увійшли представники українських партій і українських громадських груп, які власне творили Українську державу. В новий кабінет міністрів увійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих неукраїнських груп, які завжди вороже ставилися до українського руху…” [4].

[1] 2 3 4

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com