У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Поняття інституту громадянства. Права людини і культура громадянства. Політичне життя суспільства. Демократія

Сторінка 3

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав­лення громадянства, набутого в порядку філіації, називається де­націоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денату­ралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денату­ралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії пошире­на концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.

2. Права людини і культура громадянства

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю­ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп­лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри­муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позате-риторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор­мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її ін­дивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож­ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа­льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз­витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по­треби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна­родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава­ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан­дартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпе­чує безпечну зовнішню політику;

• масові порушення прав людини державами можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які від­повідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Стату­ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль­ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжна­родному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнарод­ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і полі­тичні права, прийняті ООН у 1966 p Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Кон­венція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що по­требують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловжи­вань з боку державних органів і посадових осіб. А також докуме­нти, що передбачають можливість окремих осіб домагатися роз­гляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Кон­венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 груд­ня 1984 p Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува­ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин­на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш­ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я­зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди­ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен­цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико­ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за­коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро­мадянина — у конституції певної держави.

У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави винятково важливим є формування громадянської культури.

Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія "гро­мадянська культура" — ключове поняття політології, фун­даментальна проблема, без якої не можуть бути розв'язані інші центральні політологічні проблеми.

Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства, громадянської сфери суспільного життя, грома­дянських прав і статусу громадянина. Поняття "громадянин" і "людина" використовуються як неідентичні в історії сус­пільної думки.

Громадянська культура — різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб'єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов'язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (мораль­ними) чинниками політичної діяльності.

1 2 [3] 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com