У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.

Сторінка 2

Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб'єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки.

3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.

Використовуючи американську політологічну традицію, у 50—80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.

Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки — конституційне право і функціонування державних інститутів.

У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; «практично-критична наука», зосереджена на проблемах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-гіель, К. Лудс.

Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.

Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язують «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології — «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об'єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні.

Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище — відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, — політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.

Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналізові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослідженнях спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи марксистського «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». Попри наявність різних підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.

1 [2] 3 4

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com