У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування “кожному належне”: “ .цар має бути царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—сином”. На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутністю морального обов'язку вважали необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей “розчиняється у всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика — наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі — всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов'язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.

Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу (“левіафан”), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: “Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків”. Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких — закріпити і гарантувати цей закон. Тому “благородна” природа істинної моралі уможливлює “розумний” державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей брали активну участь й українські вчені — філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людини “ свободно!' волі”, здатності “вибирати те, що стосується мети” (Г. Кониський).

Концепцію “громадського гуманізму” представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава (“освічена монархія”) повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Моральний обов'язок громадян — служити державі, керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював французький політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв'язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з'ясовували І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

[1] 2 3 4 5

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com