У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Уряди Української Держави

Сторінка 7

У військовій галузі гетьман діяв зі зв’язаними руками. Австрійсько-ні- мецька військова присутність диктувала вибір таких шляхів розбудови власних збройних сил, яким би не протидіяли окупаційні війська.

У своїх спогадах П. Скоропадський писав, що він передчував поразку Німеччини і розраховував, що наявність добре організованої української армії не буде суперечити інтересам Антанти, оскільки це могло б забезпечити сприятливий баланс сил у регіоні. Гетьман визнавав, що його сподівання на це не справдилися, як і на те, що німецькі війська знаходитимуться на території України до того часу, коли буде створено національні збройні сили.

П. Скоропадському довелося докласти чимало зусиль, щоб домогтися згоди австро-німецького командування на втілення в життя програми військового будівництва. Генерал Греннер запевняв український уряд у тому, що окупаційні війська виступатимуть гарантом внутрішньої стабільності України та недоторканності її північних кордонів. Лише в кінці травня, після отримання санкції верховного командування німецькими військами, почалося формування 8 корпусів, половина командного складу яких уже була підібрана. До речі, гетьман продовжив реалізацію військової програми, виробленої ще ЦР.

На підставі закону про загальний військовий обов’язок від 24 липня передбачалося на основі територіального принципу скомплектувати 8 армійських корпусів відповідно до кількості військових округів: I - Волинський, II - Подільський, III - Одеський, IV - Київський, V - Чернігівський, VI - Полтавський, VII - Харківський, VIII - Катеринославський. У складі вказаних корпусів мало бути 54 піхотних полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат, 4 кінно-гарматні полки. Армія мирного часу повинна була налічувати 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 військових урядовців, 291 121 підстаршину і козака. Згідно з мобілізаційним планом, до збройних сил призивалося 0,05 % населення України, що було найменшою пропорцією порівняно з чисельністю армій мирного часу всіх європейських країн. Щоправда, завершити цю роботу уряду не вдалося, оскільки призов новобранців, призначений на 15 листопада, був спочатку перенесений на 1 грудня 1918 р., а потім - на 1 березня 1919 р. На листопад 1918 р. у збройних силах Української Держави налічувалося 60 тис. осіб.

Серйозною проблемою виявилося комплектування командного складу армії. На кадри, які готувалися у відновлюваних офіцерських школах і кадетських корпусах, можна було розраховувати хіба що в найближчому майбутньому. А до того часу офіцерський корпус гетьманської армії складали військові, яких за політичною орієнтацією можна було поділити на кілька груп. До першої входили віддані українській ідеї командири, які хотіли творити військо незалежної Української Держави. Частина офіцерів бачила Україну у федеративному зв’язку з Росією, не бажаючи реставрації імперії. Після падіння гетьманату вони не пі- шли ні за С. Петлюрою, ні за А. Дені- кіним. Значну частку командирів новостворюваної армії складали російські офіцери колишньої царської армії промонархічної орієнтації, які своїм головним ворогом вважали більшовиків. Саме з них восени 1918 р. почалося створення Особливого корпусу, підпорядкованого безпосередньо гетьману. П. Скоропадський розташував це з’єднання в українсько-російській прикордонній смузі. Він був переконаний, що саме на цей корпус можна розраховувати у випадку конфлікту з більшовиками.

Про наміри гетьмана творити національну армію свідчить формування Сердюцької дивізії, що розпочалося в червні. Дивізія мала 4 піхотні, легкий гарматний, Сердюцький, Лубенський кінні полки та інженерну сотню. Командир дивізії прирівнювався до рангу командира корпусу. 14 серпня 1918 р. було затверджено «Статут про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому». Згідно зі Статутом, бійці цього з’єднання «повинні бути набрані з селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство, причім, сини хліборобів, які належать до призиву, обов’язково повинні відповідати умові безвідлучного життя для своїх сімей і ні в якому разі не перебувати в цей час на заробітках в місті, чи містечках; всі повинні бути українцями, православними». Що ж до офіцерів дивізії, то вони повинні були мати відповідну освіту, стаж бойової служби, а також належати до української національності.

Ідея українського війська пронизувала всі заходи, пов’язані з визначенням статусу та умов військової служби українського козацтва. Козачі організації, утворені за часів ЦР, розпускалися. Натомість гетьман у червні доручив військовому відомству «скласти козацьку раду для вибору статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з’явилися дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». Відродження козацького стану з його правами й привілеями було не даниною сентиментально-ідилічному милуванню минулим, а прагненням створити соціально-військовий резерв, прообраз народного ополчення, яким, власне, і було козацтво у давні часи. Структура Вільного козацтва була такою: на чолі всіх козаків стояла Велика козацька рада з 32 осіб, частина яких призначалася гетьманом, решта - обиралася. Козаки однієї губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьману. Кіш складався з кількох полків. До початку антигетьманського повстання розпочалося формування Волинського, Запорізького, Київського, Ново-Запорізького, Полтавського, Слобідського, Чернігівського та Подільського кошів, які очолювалися отаманами з числа досвідчених вищих офіцерів колишньої царської армії.

Організувати власний флот гетьманський уряд не зміг внаслідок кількох причин. Після затоплення моряками, які перебували під впливом більшовицької пропаганди, частини Чорноморського флоту, вцілілі кораблі під командуванням вірного Україні контр-адмірала М. Остроградського залишилися на севастопольській базі. Окупаційні війська, коли зайняли Крим, підпорядкували собі й флот. На домагання гетьмана лише у вересні вони почали передавати Україні військові судна. У листопаді ця процедура завершилася. Після цього вийшов наказ П. Скоропадського про бойовий розклад, командування й новобранців військово-морських сил держави. В результаті повстання Директорії зв’язок військового командування центру з Чорноморським флотом обірвався. Після відходу окупаційних німецьких військ до Севастополя прибули війська Антанти, які перебрали на себе контроль над кораблями, що стояли в бухті.

Брак часу, зовнішні та внутрішні фактори завадили гетьманському уряду створити боєздатну, добре навчену й віддану Українській Державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соціалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців, на яких робив ставку гетьман. Галичани-січовики вбачали у ньому москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея, вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їх життя. В результаті в критичний момент збройні сили не змогли захистити режим.

Геополітичне становище України ставило її в центр перехрестя трьох основних зовнішньополітичних векторів, які визначилися політикою Центральних держав, Антанти й Росії. Жорсткий зв’язок з Німеччиною й Австро-Угорщиною, обумовлений Брестськими угодами, відчутно зменшував можливості дипломатичного маневру. Однак і в цій ситуації міністерство закордонних справ, очолюване Д. Дорошенком, багато зробило для міжнародного визнання Української Держави, налагодження плідних стосунків з іншими країнами.

Інтереси Центральних держав передбачали підтримку України, яка могла б змінити баланс сил у регіоні на їх користь. Берлін серйозно цікавився Кримом, не виключаючи можливості створення там власної військової бази. Для знекровлених війною Німеччини й Австро-Угорщини значення України як джерела сировини й продукції сільського господарства важко було переоцінити. Та якщо німці на українській території намагалися триматися відповідно до Брестського договору (ратифікованого 24 липня), то з австро-угорськими військами, які, вважаючи себе повновладними господарями на чужій землі, перетворилися на справжню «грабуй-армію», у гетьманського уряду було чимало клопоту. Проблеми в стосунках з агонізуючою Австро-Угорською імперією виникали ще й тому, що остання болісно сприймала виділення Галичини і Буковини в окремий коронний край. Так і не ратифікувавши угоду щодо Галичини, укладену в Брест-Литовському, вона розірвала її у липні 1918 р. Посли Берліна (А. Мулем) та Відня (Й. Форгач) підтримували постійні контакти з міністерством закордонних справ і безпосередньо гетьманом. Інтереси України в Німеччині репрезентував відомий український діяч Ф. Штейнгель, в Австро-Угорщині - один з ідеологів гетьманату В. Липинський.

1 2 3 4 5 6 [7] 8 9 10 11

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com