У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Уряди Української Держави

Сторінка 4

На розвиток законотворчого процесу спрямовувався закон від 2 червня «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Цей документ регламентував нормотворчу діяльність уряду, керівництво якою мала здійснювати Державна канцелярія на чолі з державним секретарем. На нього покладався обов’язок проводити експертизу законопроекту і подавати його на розгляд Ради міністрів.

У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим мі- ністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення.

Закони Української Держави мали загальний і обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур’єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон «Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями») викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні.

Оцінка законодавчої діяльності гетьманського уряду дана П. Скоропадським у другій «Грамоті до Українського народу» (22 жовтня 1918 р.): «В області внутрішнього життя наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських уні- верситетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духовенства; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, прийняті ЦР та гетьманським урядом, Ю. Павленко і Ю. Храмов віддають перевагу останнім. На користь цього твердження свідчить те, що гетьманські закони «чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично це було прообразом на українському ґрунті того, що вже тоді існувало в приатлантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації…»

Подібні оцінки слід сприймати швидше як аванс тому, до чого прагнув П. Скоропадський. Адже більшість його задумів не вдалося реалізувати, і вони залишилися задекларованими намірами.

Гетьманський уряд не відкидав з порогу позитивних напрацювань ЦР. У своєму попередньому вигляді продовжував працювати Генеральний суд, який діяв ще в УНР. У спеціальному розділі «Законів про тимчасовий державний устрій України» визначалося місце даної інституції в системі урядових установ: а) Генеральний суд - це вищий охоронитель і захисник закону та вищий суд України у справах судових та адміністративних; б) Генеральний суд оголошує для загальної відомості всі закони й розпорядження уряду, стежить за закономірністю їх видання; в) порядкуючий генеральний суддя та генеральні судді призначаються гетьманом.

Однак систему судочинства передбачалося реформувати. Першим кроком до цього стало створення у травні при міністерстві судових справ «комісії» для перегляду заведення Генерального й Апеляційного судів. Наступний крок був пов’язаний з прийняттям закону від 2 червня, яким відмінялася дія закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. Новий документ окреслював шляхи судової реформи, а до її здійснення уточнював повноваження вищої судової інстанції. Згідно з цим законом, Генеральний суд складався з цивільного, карного й адміністративного департаментів і виконував функції, які до його утворення належали Правительствуючому сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду, якщо їх не замінено іншими законами Української Держави. Даний закон мав діяти до створення нового органу - Державного сенату, що й було метою судової реформи.

Керівництво судочинством Української Держави здійснювало міністерство судових справ (з 15 липня - міністерство юстиції). П. Скоропадський високо оцінив особистий внесок його першого керівника М. Чубинського в розбудову судової системи і налагодження роботи апарату міністерства. Але в серпні за станом здоров’я М. Чубинський пішов у відставку, а після нього керівництво міністерством швидко змінювалось О. Романовим, Я. Затворницьким, А. В’язловим, В. Рейнботом, що не йшло на користь справі. Міністр мав право призначати голів з’їздів, мирових суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або де голова не одержав необхідної більшості голосів. Він же міг звільняти суддів на підставі їх низької кваліфікації та несумісних з посадою вчинків.

Але головне завдання міністерства юстиції полягало в організаційному керівництві судами Української Держави, матеріальному забезпеченні їх діяльності, вивченні й узагальненні судової практики, внесенні пропозицій до уряду стосовно вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікації законодавства, виробленні української правничої термінології, пристосуванні колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підготовці проектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.

8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон про Державний сенат, який став «вищою в судових і адміністративних справах державною інституцією». У документі окреслювалися структура органу, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення. Сенатори затверджувалися Радою міністрів і призначалися наказом гетьмана. Президентом Державного сенату було призначено міністра народної освіти і мистецтв М.Василенка за сумісництвом. Цивільний і Адміністраційний Генеральні суди очолили колишні сенатори Російського правительствуючого сенату Гусаківський і Носенко. На посади прокурорів Цивільного та Карного Генеральних судів були призначені колишні заступники обер-прокурорів Російського сенату Затворницький і Тізенгаузен. Прокурором Адміністраційного Генерального суду став Тулов.

Закон практично не торкався питань Державного сенату, посилаючись на законоположення, що регулювали діяльність Російського правительствуючого сенату.

Того ж 8 липня було прийнято закон про судові палати й апеляційні суди, який відмінив такий же закон УЦР. Відповідно до нового акта відновлювалися колишні судові палати - Київська, Харківська та Одеська. До їх компетенції входив розгляд апеляційних скарг на вирок та рішення окружних судів. Касаційні скарги на рішення судових палат вносилися до Державного сенату. Новий закон враховував певну специфіку українського нотаріату. Так, нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням представників відповідних окружних судів через старших голів судових палат міністром юстиції.

Поряд з вищими щаблями судової влади уряд вживав заходи для вдосконалення роботи середніх і нижчих її ланок. У липні було затверджено постанови Ради міністрів про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення підсудності їм за цивільними позовами.

1 2 3 [4] 5 6 7 8 9 10 11

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com