У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Антропологічні стратегії та цілительні практики в середньовічній культурі (ХІІ-ХІVст)

Сторінка 2

У народній медицині прослідковується тенденція до онтологізації і персоніфікації захворювань. Деколи вони сприймалися як особи поважні, видимі або невидимі, наприклад, холера уявлялась блідою і дуже худою жінкою в білій хустці; "чорна смерть" з 1346 року уявлялась як гарна жінка з чорним волоссям. Хвороба може оволодіти людиною поступово або миттєво, спричиняючи різні розлади в організмі. Необхідними фігурами в цьому процесі виступають "посередники", котрі розносять хворобу серед людей. У ролі посередників можуть виступати повітря, вода, певна людина, група людей або тварини, котрі бачаться посланцями інфернальних сил. І в наукових медичних трактатах, зокрема в Константина Африканського (Viaticum), Хільдегарди із Бінгена (Causae et curae), вони є причиною психічних розладів, епілептичних нападів. Поступово інфернальні "посередники" у період Відродження витісняють на другий план сакральні сили, поняття власної вини та гріха. Медицина відступає перед свавіллям відьом, чортів та злих духів. Захворювання може викликати що завгодно: "зле повітря", "морове повітря", "погане місце", "мертвецьке зародження", духи, які заволоділи людиною.

Основою середньовічного оздоровлення було оздоровлення Словом (молитва, заклинання), магічною дією і красою, а також ліками рослинного і тваринного походження, чия лікувальна сила теж підкріплювалася Словом. Петрончелло (XI ст.), Константин Африканський, Бернард Провінціал (XIIст.), Матео Платеарій (XII ст), Франческо Ді П'єдимонте (ХШ-ХІУ століття), Арнольд із Віланови (к.XIII-п.XIV ст.), Бернард де Гордон, Малескус Де Таранта ( XIV ст.), Михайло Савонарола (XIV ст.) пропонували в своїх трактатах поряд з так званим раціональним лікуванням - рослинними ліками - цілу низку магічних прийомів. Раціональний спосіб лікування, на нашу думку, не варто протиставляти магічній і церковній цілительній практиці Середньовіччя, бо, за своєю суттю, всі вони використовують силу, "котру Бог вклав у слова, трави і камені" (22). Петро Даміані, згадуючи про терапевтичні властивості шкіри вужа і блощиці, пояснює, "що всемогутній Бог у великих великим знаменується, коли і в найменших, і в найостанніших промовах чудесним чином діє" (11). Діяльність лікаря трактувалась як співпраця з Богом. Про синергійний характер цілительних практик свідчать численні настанови про необхідність доручати себе Богу під час лікування, вступні молитви в трактатах і власне використання молитви для лікування хворого та під час виготовлення ліків. Зокрема в "Коментарях Бернарда Провінціала на Таблиці Салерніуса" (XII століття) для лікування меланхолії та інших "холодних" захворювань рекомендувала мазь, котра виготовлялась з трав, які слід було зібрати на Вознесіння біля третьої години, читаючи при цьому "Отче наш".

У 12-13 століттях в західноєвропейській культурі відбувся процес " народження" проблематики тіла, здоров'я і хвороби, життя й смерті; прослідковується бурхлива медикалізація культури. Це засвідчують як численні описи захворювань і різноманітні медикаментозні приписи, так і метафорична перевантаженість (salus, morbus, accessus, abscessus і т.д) тогочасних філософських, літературних, релігійних текстів. "Звертає на себе увагу той факт, що сучасники – і хроністи, і романісти, і простолюдини – пильно вдивляються в захворювання, описують їх симптоми, подають їх назви"(6).

В ці століття у Франції набуває поширення ритуал „зцілення" королями хворих на золотуху (скрофульоз). З середини ХІІІ сторіччя зцілення золотушних стає однією з обов'язкових функцій Капетингів. На думку Ю. Л. Безсмертного, виникнення цього королівського привілею засвідчує не лише злами в народних уявленнях щодо прав і можливостей осіб королівської крові або соціально-політичне посилення королівської влади, а також демонструє зміни масових поглядів на захворювання і позначає тотальну активізацію протидії захворюванням у цей час. Гучні заклики до покірної зустрічі з болем-стражданням-старістю-слабістю–недугою-смертю, котрі складають загальне місце багатьох тодішніх творів ортодоксального християнського спрямування (сиротливі слова Ісідора Севільського розшарпують панівний дискурс: „ . вирви з серця біль, від духу вирви біль, стримай натиск болю, не наполягай на болю, перемагай біль духу, перемагай біль розуму (14)", поступово зриваються на тиху і зухвалу скорботу за вислизаючим життям-насолодою-молодістю-силою-здоров'ям. Цю неспішну роботу скорботи не в силі притримати ні непогамовні настанови-напучування („якщо Господь пошле тобі недугу чи інше випробовування, переноси їх з гідністю і дякуй Богу, адже ти повинен знати, що це тобі на благо"), ні ритуально-магічні практики (слова священика під час ритуалу відлучення від спільноти хворого на проказу: „Господу Богу було потрібно, щоб заразився ти цією хворобою, і великою задаровує тебе Господь благодаттю, бажаючи покарати за те зло, котре ти вчинив в світі оцім"(15), ні рентгеноскопічні образи-макабри, котрі, знеславлюючи оманливу красу тілесних оболонок (Одон де Клюні прокоментує: „Тілесна краса міститься всього-на-всього в шкірі. Адже, якби ми побачили те, що під нею, - так мов беотійська рись, як про те говорили, здатна бачити людину наскрізь – від одного погляду на жінку нас би знудило!"), демонструють „абсолютний погляд" і „видимість за межами погляду" (ще задовго до Біша).

Ідеологія тотальної анестезії (В.Подорога) і всеосяжної антисептики (Ж.Бодріяр), ця дивна (з точки зору представників інших культур) західна звичка уникання страждань і прагнення до надзахищеності, котра вважається надбанням сучасного медикалізованого суспільства, визріє в глибинах середньовічної культури.

Середньовічна людина максимально осягнула людську слабкість, її земну нікчемність, оманливість, незахищеність і тлінність. Прийняття всерйоз смерті, особиста захопленість/схиленість (і, водночас подив) перед невблаганною загибеллю тіла і неусувною вічністю душі, позаяк у „людської душі життя довіку не віднімається"(3), біль смерті, розлуки, безсилля, зраненості, покори з винятковою силою зринає зі сторінок тодішніх філософсько-наукових розвідок, теологічних трактатів, релігійних звеличань, співів, молитов, повчань, промов: „Спершу ти схожий на квітку, а обернешся на прах і попіл", „ти перетворюєшся в ослизлий бруд" (слова з гімну про тлінність людини, створеного канцлером Паризької церкви Філіпом де Greves в 12 ст. (4)), „людське життя є неодмінно недуги і боління, незмінно і погибель смертна„ (2) (запевняє Doctor universalis Алан Лільский в „Тлінній і нетривкій природі людини" 12 ст.), і „всякий, хто живе, мучиться, або коли боїться (майбутніх страждань), або коли терзається (теперішніми), „або ж навіть тоді, „ коли спокушається оманою від власної неначебто захищеності„ (3) (визнає Doctor magnificus Ансельм Кентерберійський у "Монологіоні"), бо людська плоть„чорна, страхітлива, мерзенна, засмічена, лепрозна, розбухла від водянки і тотально ушкоджена„ (19).

„Щасливі ті, хто помирає раніш, ніж з'явиться на світ. Щасливі ті, хто спершу відчув смерть, а потім пізнав життя",- провадить Інокентій ІІІ у своєму химерному „Презирстві до світу" - адже деякі народжуються настільки незугарними і дивовижними, що ввижаються не людьми, скоріш якоюсь сквернотою. Ймовірно, краще було б передбачити, щоб подібних ніколи не приносити на світ .„(12).

XII ст. позначається еволюцією поглядів на загробне існування. „З'являється" чистилище, набувають поширення ідеї негайного загробного суду. Відтак зростає страх перед смертю і в силу цього зростає інтерес до власного тіла, турбота про його здоров'я, збереження життя. На зміну фаталістичному ставленню до смерті, смиренню перед нею приходить ідея активної протидії їй і взагалі всякому тілесному стражданню. Першорядною залишається турбота про духовний порятунок, але, разом з тим, факт чималої турботи про хворих свідчить про те, що хвороба, одужання, життя і смерть все помітніше набувають у церковній практиці немов би двоїстого сенсу: вони виступають не лише як явища, які готують перехід до кращого світу, але і як вагомі події цього світу (6). Всі ці явища, як вважають дослідники, породжені однією і тією ж тенденцією - посиленням інтересу до життя, відмовою від пасивного, фатального сприйняття смерті. Очевидним є деяке "приземлення" смерті, яку переживали тепер здебільшого як кінець утіх, ніж як боговстановлений перехід у кращий світ.

1 [2] 3 4

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com