У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Законодавчі аспекти управління національною безпекою за рубежем

Законодавчі аспекти управління національною безпекою за рубежем

Для кращого розуміння шляху, який мають подолати українські законодавці у сфері забезпечення національної безпеки, варто ознайомитися з практикою іноземних держав, особливо тих, які вже встановили чіткі стандарти захисту своєї національної безпеки, і досвідом яких може скористуватися Україна.

Нині в українській і російській науковій літературі відбуваються гострі дискусії щодо суті національної безпеки, змісту основних загроз та реакції на них. Однак дуже мало комплексних досліджень з проблематики управління системою національної безпеки та її елементами. Хоча існують праці, які висвітлюють окремі аспекти означеної теми (М. Безруков, О. Бєлов, О. Гончаренко, А. Кокошин, В. Мірошниченко, Н. Нижник, В. Паламарчук).

Брак уваги до аналізу системи управління, що склалася у нас, часто не дозволяє реалізувати вже поставлені завдання національної безпеки на рівні держави. Та й самі завдання часом формулюються без врахування структурних можливостей української вертикалі влади, без аналізу ризиків і пріоритетів. В результаті українське законодавство у сфері національної безпеки, яке відображає суперечки про її сутність і перспективи, також має багато хиб. Якщо сказати простіше, то вхід у систему, вихід, внутрішні процеси та очікуваний результат не збігаються з ряду параметрів, що призводить до часткового колапсу і неможливості не тільки швидко і ефективно реагувати на загрози, але й забезпечувати суспільство та органи влади необхідною інформацією. Звичайно, суть проблеми не тільки в самому законодавстві, але саме в ньому найочевиднішими стають прорахунки, яких допустилися при імплементації рішень про створення системи національної безпеки.

Мета цієї розвідки – на прикладі інших країн проаналізувати на законодавчому рівні конкретні обриси, розміщення і взаємодію елементів національної безпеки, їх вертикальні і горизонтальні залежності, форми зв’язків та їх можливості, порівняти з деякими міжнародними стандартами й запропонувати деякі рекомендації, які можна було б використовувати в законодавчій діяльності.

Завдання дослідження – не тільки зрозуміти організаційну структуру системи управління національною безпекою за кордоном та виявити її особливості, а й звернути увагу на рішення, які вже виправдали себе в інших країнах і могли б використовуватися в українських реаліях.

Новизна роботи полягає в системному погляді на функціонування інститутів, що безпосередньо відповідають за координацію систем національної безпеки і можуть брати на себе відповідні повноваження в кризові періоди.

Один з прикладів ефективної організації системи національної безпеки демонструють Сполучені Штати Америки, де Рада національної безпеки стала прикладом для урядів багатьох країн.

В США основоположним документом у сфері захисту національної безпеки є Закон про національну безпеку 1947 року (National Security Act of 1947), який, на відміну від українських відповідників, менше опікується питаннями термінологічними, а більше – організаційними. В цьому документі немає визначень поняття „національна безпека” і навіть „загрози національній безпеці”, серед дефініцій – лише поняття „розвідка”, „підрозділ”, „керівник” тощо. Сенс, який вкладається в термін „національна безпека”, на думку американців, постійно змінюється, і тому, залежно від політичної кон’юнктури, пропонується те чи інше бачення загроз та інтересів у зверненнях президента США чи спеціально розроблених документах. Наприклад, принциповим для політики Дж. Буша-молодшого став документ „Стратегія національної безпеки США” (вересень 2002 року), в якому було визначено основні напрями роботи Білого дому. Мав відповідну стратегію і Б. Клінтон, яка також пропонувала політичний погляд на проблеми безпеки. Саме до таких документів найближче стоять українські законодавчі акти, пропонуючи, по суті, декларативні цілі та терміни.

Однак законів, подібних до тих, що діють в США, в Україні й досі не ухвалено. Так, в американському Законі про національну безпеку перший розділ присвячено координації національної безпеки – тобто управлінню цією системою. Відповідні підрозділи називаються: „Рада національної безпеки”, „Керівник Центральної розвідки”, „Центральне розвідувальне управління”, „Рада безпеки національних ресурсів”, „Щорічна доповідь з розвідки” тощо. Як бачимо, тут немає чіткого розподілу на суб’єкти і об’єкти (бо це й не принципово), натомість розписано як елементи в системі національної безпеки, так і їх функції та механізми керування ними. Отже, підхід є суто системним, в якому всі частини (чи то Рада нацбезпеки, чи то доповідь ЦРУ) є рівноцінно важливими і незамінними. Варто звернути увагу й на розподіл повноважень у сфері національної безпеки – повністю питання контролю і координації не віддано жодному органові, відповідальність перед президентом, парламентом несуть усі інституції, зазначені в цьому розділі.

Функції Ради національної безпеки (National Security Council) – „надавати поради президентові щодо внутрішньої, міжнародної та воєнної політики, які належать до сфери національної безпеки, а також сприяти ефективній кооперації військових служб та управлінь в уряді щодо питань національної безпеки”. У законі (а він у кілька разів більший за український відповідник) дуже чітко розписано структуру РНБ, функції та відповідальність кожного з відділів, причому йдеться про досить конкретні визначення.

Ось, наприклад, функції Комітету з міжнародної розвідки, створеного в рамках РНБ: а) ідентифікувати розвідувальні заходи, необхідні для того, щоби президент виконував свої обов’язки у сфері національної безпеки; б) розробляти пріоритети (в тому числі фінансові) щодо програм, проектів та заходів для виконання цих обов’язків президента; в) розробляти політику, пов’язану з координуванням розвідки: аналізувати відповідні ролі та місії для суб’єктів розвідки, а також вказувати на відповідні цілі для збирання розвідувальної інформації.

Для виконання цих функцій комітет: а) розробляє щорічний огляд інтересів національної безпеки США; б) щороку, а також коли це необхідно РНБ, ідентифікує розвідувальну інформацію та встановлює пріоритети щодо її збирання й аналізу; в) розробляє щорічний огляд суб’єктів розвідки з метою визначення успішної їх діяльності і збирання, аналізу та передачі інформації.

Детально розписані й функції та завдання Комітету транснаціональних загроз, який визначає ці загрози, розробляє відповідну стратегію, здійснює моніторинг її імплементації. Так само детально визначено функції й інших комітетів, відділів, їх керівників тощо.

Як бачимо, попри те, що Рада національної безпеки законодавчо є лише „радником” президента США, її функції можна однозначно назвати координуючими, а також такими, що допомагають президентові контролювати підлеглі йому управління. Тут недоцільно аналізувати ефективність діяльності РНБ США, однак рівень юридичної чіткості та однозначності в основному законі з питань національної безпеки дозволяє говорити про залежність системи лише від політичних моментів та людського фактора: правильно обраних пріоритетів, правильно призначених керівників. Перехресної відповідальності, а тим більше – безвідповідальності не спостерігається.

Цікавий досвід регулювання системи управління національною безпекою бачимо в Туреччині. Ще 1933 року в цій країні було створено Генеральний секретаріат Головної ради з оборони (Supreme Defense Council General Secretariat) – зародка нинішньої Ради національної безпеки, яка від того часу зазнавала серйозних змін. І кожна реформа системи супроводжувалася відповідними нормативними актами.

Так, 1933 року цей орган було створено президентським указом, який набув силу закону. В обов’язки Головної ради з оборони входила підготовка „політики національної оборони”, національна мобілізація тощо. Відтоді й до 2004 року РНБ Туреччини була головним органом впливу військових на державну політику. Навіть після Другої світової війни, а саме 1949 року, було промульговано закон, аналогічний документові 1933 року, а з 1961 року цей орган став конституційним, одержавши назву Рада національної безпеки. 11 грудня 1962 року було ухвалено закон №129, яким було остаточно затверджено структуру РНБ і генерального секретаріату, а також було надано їй право визначати внутрішню, зовнішню та оборонну політику. Військові Туреччини взяли країну під свій контроль, легітимізувавши його на законодавчому рівні.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com