У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Етапи і перспективи системних реформ в Україні

Етапи і перспективи системних реформ в Україні

В Україні відбуваються глибокі системні реформи, у розвитку яких вже можна виокремити кілька етапів. Їх дослідженню присвячено чимало теоретичних праць таких вчених, як І. Бекешкіна, Є. Головаха, I. Лукінов, М. Михальченко, Ф. Рудич та інші [1] Як правило, в наукових дослідженнях цієї проблеми окреслюються три основні етапи реформування суспільства: зародження реформ, їхнє сучасне розгортання та перспективи розвитку. Однак кожен з цих етапів потребує з’ясування власної сутності, виявлення їх позитивних та негативних аспектів. Це і є метою дослідження, яке пропонується увазі читача.

Перший етап реформ в Україні, пов’язаний зі зламом попередньої економічної системи, розпочався з розв’язання суто економічних проблем. Практично їх було започатковано ще за часів Радянського Союзу, в роки перебудови. Дефіцит найнеобхідніших товарів та вимушена поява елементів нового механізму господарювання (госпрозрахунок) були ознакою не лише кризи соціалістичної економічної системи, але й початку її кінця.

Паралельно назріла й криза соціалістичної політичної системи. Наприкінці 80-х років було скасовано однопартійність. А привела до цього зростаюча тенденція до виходу з КПРС її членів. Якщо в Україні 1986 року партійні квитки здали лише 234 особи, 1987 – 380, то вже 1988 року – 1862 особи. На першому етапі XXVIII з’їзду Компартії України (червень 1990 року) відзначалося, що за п’ять місяців того року її залишило понад 28 тисяч чоловік. А за весь рік про своє небажання перебувати в Компартії заявила 250951 особа, тоді як вступило до неї лише 11446 осіб, а за 6 місяців 1991 року – відповідно 142940 і 12421 [2].

Як відзначає В. Литвин, тенденція втрати популярності Комуністичної партії переросла у скасування статті Конституції щодо однопартійності і прийняття рішення про створення в СРСР інституту Президента. М. Горбачов, який став першим і останнім Президентом СРСР, очолював країну вже не як партійний лідер. 1990 року було проголошено також самостійність КПУ в складі КПРС. Ці тенденції в комуністичній партії посилювались заснуванням нових політичних утворень, насамперед Народного руху України за перебудову (1989 рік). Посилились тенденції зростання національної самосвідомості, про що свідчив не лише політичний, але і культурні процеси в країні

І все ж початок першого етапу українських системних реформ треба датувати 1991 роком у зв’язку з прийняттям низки важливих державних рішень. У політичній сфері ці рішення базувалися на результатах референдуму 17 березня 1991 року, коли переважна більшість громадян України (80,2 % з 31465 осіб, що голосували) підтримали прийняту попереднього року Декларацію про державний суверенітет України. На основі цього волевиявлення і у зв’язку з загостренням кризи державної влади в СРСР, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України за майже одностайної підтримки як комуністичної більшості, так і демократичної меншості парламенту. В країні розпочалося реформування всієї політичної системи.

Ще 1990 року уряд республіки схвалив Комплексну програму основних напрямків розвитку української культури. Але саме зі здобуттям незалежності було прийнято низку значно важливіших законодавчих актів у цій сфері. Серед них слід виділити Закон України “Про освіту” (1991 рік). Було прийнято нові, демократичні державні стандарти в освітянській галузі: “Демократизація структури освіти забезпечує соціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізації особистості в навчанні, відхід від загальної стандартизації навчання, аналіз існуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів, студентів, відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школах різних типів” [3]. Наприкінці 1992 року на Першому з’їзді педагогічних працівників України було затверджено національну програму “Освіта (Україна XXI століття)”. Її схвалили Кабінет Міністрів і Президент України. Концептуальні засади програми передбачали кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів.

Назва національної програми не випадкова: з перших років XXI століття випускниками шкіл є молоді люди, які не знали іншої реальності, крім незалежної України. Як би вони не оцінювали цю реальність, але вони виховані в ній, отже у них сформовано відповідну систему цінностей.

Для оцінки специфіки цього етапу системних реформ варто звернути увагу на роботу Верховної Ради України, яка відображає основні тенденції не лише в роботі органів влади, але й настрої в країні, зміни базових цінностей суспільства. З одного боку, Верховна Рада ХІІ скликання брала активну участь у створенні основ для функціонування всіх державно-правових інституцій, умов для проведення демократичних реформ. Саме в період її роботи політичний плюралізм став реальністю в країні. За чотири роки було напрацьовано й ухвалено 402 закони, 1108 постанов нормативного характеру [4]. Водночас це був період глибокої економічної кризи. Депутатський корпус поміняв чотири уряди. Верховна Рада розглянула і ухвалила 7 програм виходу з економічної кризи, що цими урядами подавалися. Але жодна з них не була реалізована в повному обсязі.

Значною мірою кризові явища були пов’язані з радикальними змінами, що відбувалися в системі державного управління. Після заборони КПРС легітимна влада в країні фактично повністю перейшла до Верховної Ради – згідно з Конституцією, прийнятою ще 1978 року в Радянській Україні: “Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів”.

Водночас відповідальність “влади рад” за те, що відбувається в країні, була мінімальною як за радянських часів, так і в незалежній Україні. Паралельно з Верховною Радою великою фактичною владою був наділений Президент України. Після запровадження цієї посади на початку 90-х років, до Конституції було внесено доповнення: “Президент України є главою держави і главою виконавчої влади в Україні” [5]. Таке доповнення лише ускладнило відносини між Верховною Радою і Президентом як у правовому полі, так і в політичному процесі.

Така ситуація не могла не відбитися на ході системних реформ в Україні. Наростали процеси дезорганізації не лише в економіці, але й у політичному і соціальному вимірах суспільного життя. Для їх подолання необхідна була не тільки “невидима рука” ринкової економіки, про яку писав ще Адам Сміт. Не могло бути панацеєю і зростання національної самосвідомості, яка сама зазнавала серйозних випробувань внаслідок значного погіршення умов життя переважної більшості громадян. Нові культурні (в тому числі й освітні) процеси дають результати, хоча й надзвичайно важливі, але аж ніяк не відразу. Необхідний певний час для їх радикального впливу, щонайменше зміна одного покоління. І хоча на першому етапі системної реформи був період максимальних соціальних витрат держави (так, 1992 року загальні кошти на соціальний захист – пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги – виділялись у розмірі понад 40 % від ВНП, або двох третин загальних державних витрат [6]), однак позитивний ефект від цього на загальному стані суспільства починає відчуватися лише зараз.

Тому значною мірою перехід до наступного, другого етапу системних реформ розпочався під впливом саме політичних факторів. Його можна пов’язувати з конституційним вирішенням колізій у стосунках між законодавчою та виконавчою владою. До такого вирішення змогли прийти вже нові Президент та Верховна Рада України.

За непростих обставин, після майже п’ятирічного протистояння, у червні 1995 року Президент і Голова Верховної Ради України підписали Конституційний Договір, відповідно до якого тимчасово (на один рік) припинялась дія положень Конституції 1978 року, які суперечили угоді. На цей період обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади. А через рік, знаменитої “конституційної ночі” з 27 на 28 червня 1996 року, було затверджено Основний Закон України.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com