У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Спроби осягнути розумом майбутнє мають глибоку історію – люди завше прагнули зазирнути у своє „завтра”. Отож „оракули” цінувалися в усі епохи. Відтак від найдавніших часів до сьогодення можна вибудувати своєрідний ланцюжок людських зусиль „побудови майбутнього”: міфологія – утопія – фантастика – прогностика – футурологія. Причому кожна з ланок цього ланцюжка має самодостатнє значення і продовжує паралельне існування від свого виникнення й дотепер.

Міфологія належить до найраніших форм опанування людиною свого майбутнього. Вона – невід’ємна складова соціального становлення в рамках різних цивілізацій. На основі традиційних уявлень постійно виникають різного роду міфологеми. Вони стали складовими міфологізації історії або очікуваного майбутнього. Міфологеми за певних умов можуть суттєво впливати на сприйняття тих чи інших символів і дій, а також на характер політичної поведінки індивідів, соціальних і етнічних груп. Недаремно Т. Манн називав міф „часткою людства”.

Розрізняють давню міфологію і міфологію як філософсько-літературний жанр. До такого жанру, наприклад, зверталися письменники Ф. Кафка, Т. Манн, Ж. Кокто. Народною міфологією і міфотворчістю, зверненими в минуле і майбутнє, пронизаний роман „Сто літ самотності” Г. Маркеса. Міфологічне світосприйняття колумбійського класика втілилося, зокрема, в символічні зливи, що наче „кара божа” падають на голови людей, які втопили в крові й нечестивості своє високе призначення. У фіналі роману постають „останні жителі” напівміфічного містечка Макондо – жалюгідні людці, позбавлені пам’яті та життєвої енергії. Вони забули про загальнолюдську мораль і своє коріння. Лейтмотив роману – апофеоз самотності, егоїстично протиставленої солідарності, що й породжує звернене в майбутнє тривожне попередження письменника: „Родам людським, приреченим на сто літ самотності, не судилося з’явитися на землі двічі”. У творі, за визначенням літературознавця В. Столбова, закладено думку: „Людство загине, якщо не виробить загальнолюдської духовної спільності, загальнолюдської моралі, яка існувала б не сама по собі, а слугувала б основою загальнолюдської політичної думки” [1].

Міфологія і дотепер, модифікуючись і вдосконалюючись, залишається невід’ємною складовою людського мислення. Однак, як зазначає філософ А. Тахо-Годі, цей взаємозв’язок дещо парадоксальний: на противагу міфу, мислення „прагне вивести життя на шляхи пояснення його закономірностей, прагне і його, і людську практику усвідомити поза різного роду магією, спрямувати його розумно й доцільно”. Відтак мислення вважає міфи неспроможними, прагне позбутися їх. „Звідси – одвічне злиття і одвічна боротьба міфа і мислення упродовж тисячоліть, звідси ж – завдання науки вивчити розвиток людського мислення, що йде спочатку шляхами міфологічного осягнення життя, а в подальшому вступає в суперечність з міфом, який заперечує світ і розвивається в боротьбі за самостійність” [2].

У тісному зв’язку з міфологічними уявленнями з давніх часів розвивалися утопічні ідеї. У них з’ява бажаного майбутнього пов’язувалася не з надприродними силами, а з розумом, діяльністю людей. Термін „утопія” в перекладі з давньогрецької означає місце, якого немає. Цим поняттям визначається ідеальний, недосяжний суспільний лад, державний устрій. Більшість утопій, при всій їх розмаїтості, має соціальний характер. Історія утопічної думки – це процес еволюції „утопізму”, що простежується в працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

Переважна більшість соціальних утопій не збувається. Однак дивовижно часто збуваються окремі елементи ідеалізованих варіантів майбутнього. Досить уважно перечитати Т. Мора чи Д. Уїнстенлі, аби провести паралелі елементів їхніх умоглядних управлінських систем з реально втіленою практикою суспільно-політичного розвитку, зокрема зі спотвореними революційною свідомістю ідеями усуспільнення особистого майна, дружин, дітей в комунах перших літ після революції 1917 року в Росії, з формою одягу „під Сталіна” у радянських партійних чиновників, з неодмінними значками з портретом вождя у північних корейців тощо.

Цікаво, що спокуса утопізму не зникає, оскільки люди постійно прагнуть придумати щось здатне якщо й не покінчити з усім злом на землі, то принаймні забезпечити домінування сил добра над силами зла. Недаремно В. Даль трактує утопію як „небувалу, блаженну країну, все омріяне, нездійсненне, марення про щастя” [3]. Нові конструкції утопій значно активізуються в переломні моменти історії: саме тоді виникає соціальна епідемія абстрактної боротьби за свободу і щастя людства. Характеризуючи метаморфози утопічної свідомості, російський філософ Г. Батигін зазначає: „Утопічність свідомості – невід’ємна риса „людини, що бореться”. Вона постійно націлена в майбутнє (не реальне, а уявне майбутнє): абсолютно несприйнятлива до вчорашніх уроків і не вміє нести відповідальності за скоєне; їй притаманна майже містична звичка наступати на одні й ті ж граблі. Життя спрямоване у прозору безкінечність, і за неоромантичним надривом вже не розпізнається свинська одержимість” [4].

Що стосується оцінок значення утопічного мислення, то на цю проблему існують полярні погяди. Прихильники одного з них вважають, що таке мислення стимулює критичні уявлення і поглиблює розуміння альтернативних форм соціальної організації. Представники протилежної точки зору виходять з того, що утопічне мислення вводить людей в оману, породжуючи очікування нереальних соціальних змін.

Особливим жанром, характерним для ХХ століття, є антиутопії. Вони змальовують картини небажаного майбутнього. Найвідоміші належать перу Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. Зокрема, дуже показовим є роман-антиутопія „Ми” Є. Замятіна – своєрідний художній конспект вірогідного віддаленого майбутнього людства. Написаний в епоху воєнного комунізму, роман-попередження занурює нас в суспільство, в якому вже вирішено всі матеріальні проблеми. Тут вдалося виробити всезагальне, безпомилкове, математично вивірене щастя шляхом ліквідації свободи, нівелювання людської індивідуальності, права на самостійність дії і думки. Ідилія розгортається в романі під звуки „Маршу Єдиної Держави”, жителі якої пронумеровані й буття яких проінтегроване: рожеві талони на любов; однакові харчі, отримані методом хімічного синтезу; бездоганна, розписана за пунктами дисципліна; механічна музика і така ж поезія. Письменник попереджає про небезпеку „ідеальної несвободи”, інстинкт якої від народження закладений в людині. Він втілюється в ритуальних танцях, релігійних містеріях, військових парадах.

Ось лише один фрагмент твору. „Площа Куба. Шістдесят шість потужних концентричних кіл: трибуни. У шістдесят шість рядів: тихі світильники облич, очі, які відбивають сяйво небес, – або, можливо, сяйво Єдиної Держави…

А зверху на Кубі, біля машини – непорушна, як із металу, постать того, кого ми називаємо Благодійником. Обличчя звідси, знизу, не роздивитися: видно тільки, що воно окреслене суворими, величними, квадратними обрисами. Та зате руки…

І раптом одна з цих велетенських рук повільно здійнялася – повільний чавунний жест – і з трибун, підкоряючись піднятій руці, підійшов до Куба номер. Це був один з Державних Поетів, на долю якого випав щасливий жереб – увінчати свято своїми віршами. І загриміли над трибунами божествені повільні ямби – про того безумного, зі скляними очима, що стояв там, на сходах, і ждав логічного наслідку своїх безумств” [5].

Цей роман з позицій сьогодення сприймається не тільки як пересторога про тоталітарні тенденції, реалізовані деякими політичними режимами у ХХ столітті, а й як своєрідне попередження, куди може привести прагнення „скляним, електричним, вогнедихаючим ІНТЕГРАЛОМ проінтегрувати безкінечне рівняння всесвіту”. Наука, відірвана від моральних і духовних засад в умовах вселенської „наддержави” і торжества технократів, загрожує нечуваною небезпекою людині й суспільству.

Фантастика, як наступна складова футуроорієнтованого потенціалу людства, є формою відображення світу, в якій на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними картина Всесвіту. Цей жанр реалізується в художній літературі, кіно, театрі, живопису тощо. Із соціальною фантастикою пов’язана творчість М. Булгакова, Р. Бредбері, С. Лема, К. Саймака, С. Кінга та інших відомих письменників. Фантастичні твори нерідко відображають один з можливих варіантів розвитку історичного, політичного процесу, застерігаючи від небажаного перебігу подій, з приводу чого Р. Бредбері зауважив: „Ми не передбачаємо майбутнє, ми застерігаємо”. Так, у його оповіданні „Усмішка” показано варіант можливого майбутнього людей, які забули своє минуле, зневажають мистецтво, культуру. І навіть більше того – з незрозумілою насолодою знищують „Мону Лізу”. Шматок портрета – загадкова усмішка жінки – діcтається малому хлопчикові як нагадування про прекрасне, нетлінне, як сподівання на подолання цивілізацією загрозливої у своїй реальності дегуманізації.

[1] 2 3

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2019 textreferat.com