У нашій онлайн базі вже 23510 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви
Новини
На сайті всього 23510 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність

Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність

З часів давньогрецьких софістів увійшло в науковий дискурс поняття релятивізм. В гносеологічному сенсі його вживають, коли твердять про відносність будь-якого знання і заперечують момент абсолютно істинного у цьому знанні. Прихильників такого розуміння результатів наукового пошуку нарекли релятивістами.

Однак далеко не всі дослідники – релятивісти. До них не належать, очевидно, й відомі українські конфліктологи, автори цікавої, грунтовної, в теоретичному і праксеологічному сенсі корисної статті, опублікованої в першому числі журналу „Політичний менеджмент”. До такого висновку спонукає їхнє переконання в тому, що “свобода і демократія – це політика існування в конфлікті, це безперервний конфлікт”, а застосування іншими дослідниками “таких термінів, як “запобігання виникненню конфліктів”, “вирішення конфліктів” та “завершення конфліктів”… свідчить про незнання чи ігнорування закономірностей і тенденцій розвитку політичної сфери та повного нерозуміння природи, сутності і характеру політичних конфліктів, їх місця і ролі в суспільно-політичному житті” [1]. Автор цієї статті має сумнів в абсолютній істинності зацитованого постулата через свою прихильність до постулата іншого, можливо, також небезсумнівного.

Згаданий постулат можна звести до трьох положень. Перше: будь-який здобуток наукового пошуку є суб’єктивованим через суб’єктивну складову природи використовуваних джерел як таких носіїв інформації, що за своїм змістом не можуть охоплювати всієї багатоманітності властивостей і зв’язків реальної дійсності, є її абстрагованим відображенням, створюються людьми, отже пов’язані з особистісними баченням, вибором тощо [2]. Друге: дослідження також завжди суб’єктивоване теоретичними конструктами, методом і методиками, які розробляє і використовує науковець, його світоглядом, освітою і досвідом, зовнішніми впливами і іншими чинниками. Серед них, зокрема, стереотипи в науці, які більшою або меншою мірою впливають на дослідника, коли він робить висновки. І навіть вільні від таких впливів висновки навряд чи можна вважати єдино істинними. Нарешті, третє: власне, й сама істинність може не вважатися обов’язковим критерієм або ознакою науковості будь-якого дослідження та його результатів. Тим більше, що критерії істинності міняються з плином часу [3]. В тому, що вітчизняна і зарубіжна наука ще не виробила всіма визнаного як єдино

істинне знання про природу, сутність і характер суспільних протиріч і конфліктів, можна переконатися, якщо проаналізувати публікації на цю тему. Такий аналіз і пропонується читачеві.

Сучасна українська конфліктологія, подібно до конфліктології всіх пострадянських країн, формувалась і розвивається під впливами спадщини радянського суспільствознавства, а також концепцій, що сформувалися на Заході. Зокрема, й досі дається взнаки один з негативів науки радянської доби – її запізніле, порівняно із зарубіжною наукою, звернення до соціального конфлікту. Хоча здобутки західних дослідників час від часу й оприлюднювалися в СРСР [4], ставлення до їхнього доробку було традиційно упередженим [5], переважно через ідеологічний тиск з боку правлячого режиму. Феномен конфлікту якщо й становив інтерес для радянських вчених, то хіба що для спеціалістів з теорії систем (кібернетиків, механіків, радіоелектронників та ін.). Об’єкт-предметна сфера соціальної конфліктології обмежувалася переважно трудовими конфліктами всередині невеликих груп, міжособистісними або внутріособистісними конфліктами, дискусіями навколо проблем боротьби “нового із старим” тощо [6]. Хоча радянське суспільствознавство й декларувало універсалізм та всеохоплюваність дії закону єдності й боротьби протилежностей, однак теорія соціального конфлікту, який, по суті, мусив би визнаватися формою цієї боротьби, в СРСР опинилася на маргінесі дослідницької практики. Якщо не брати до уваги суто політичних причин, то таку ситуацію можна пояснити загальною спрямованістю теоретичних або теоретикоподібних, а почасти й псевдотеоретичних пошуків у бік моделювання майбутнього ідеального суспільства, в якому не повинно бути місця конфліктам між великими соціальними групами.

Така орієнтація була пов’язана з тим, що джерельна база теоретико-методологічних досліджень штучно обмежувалась працями “класиків марксизму”. А К. Маркс і Ф. Енгельс, як відомо, з усіх видів соціальних конфліктів головним предметом свого аналізу обрали саме класову боротьбу, визначивши її рушійною силою історичного розвитку. Зрозуміло, що у модельованому майбутньому суспільстві без класів не мало бути, відповідно, й класової боротьби. Адже остання, за висновком К. Маркса, виростає на грунті класової і соціальної нерівності, панування одних суспільних верств над іншими [7].

Усі інші види конфліктів (у тому числі на національному й етнічному грунті) К. Маркс постулював як похідні від класових суперечностей, як специфічні прояви й способи боротьби між класами. Таке тлумачення проблеми підхопив і В. Ленін. Він вважав справжньою революцію лише таку, яка призводить до “класового зрушення” [8], а тому ставив національно-визвольну боротьбу у пряму залежність від “чистоти” боротьби пролетаріату проти загальноімперіалістичного фронту [9].

Несформованість в СРСР конфліктології як галузі знання і обмеженість наукових напрацювань з теорії конфлікту стали причиною того, що коли виникла суспільна потреба у відповідних прикладних дослідженнях, українське суспільствознавство виявилося непідготовленим до них як теоретично, так і методологічно. Через це, зокрема, йому довелось орієнтуватися, а точніше – запозичувати теоретичні напрацювання зарубіжних соціологів і політологів. Однак, визнаючи непересічні наукові здобутки останніх, не можна лишити поза увагою суперечливість багатьох висунутих ними положень, різнобій у застосуванні ряду засадничих понять, у тому числі щодо природи й причин конфліктних ситуацій. Справедливі закиди на адресу молодої вітчизняної конфліктології, що серед загальних її наукових проблем центральною постає проблема її предмета [10], не позбавлені сенсу і щодо багатьох зарубіжних досліджень відповідного спрямування. Адже дискусії навколо питання про сутність, джерела і причини конфліктів, про способи їх запобігання та розв’язання й досі не завершилися формуванням загальноприйнятної позиції.

Тільки від кінця 1980-х років проблема соціального конфлікту стає актуалізованим предметом вивчення радянських науковців, а після розпаду СРСР – науковців новоутворених держав. Праці ряду західних соціологів, спеціалістів з теорії конфлікту стають відомими радянській і пострадянській науковій громадськості у перекладах [11]. Теорія конфлікту починає активно опрацьовуватися російськими дослідниками [12]. Цій темі присвячено доволі помітний ряд дисертаційних розвідок [13]. Упродовж 1990-х років у Росії вийшли друком підручники і навчальні посібники з конфліктології [14]. В Україні проблемі конфлікту також присвячено ряд праць, у тому числі й навчальних [15].

У 1960-х роках, за спостереженнями американського політолога Р. Преторіуса, конфліктологи в США розділилися на дві школи: “школу консенсусу” і “конфліктну школу”. Окрім інших причин, це сталося під впливом дискусій між прихильниками висунутої Т. Парсонсом структурно-функціональної теорії та альтернативної конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа [16].

Т. Парсонс вважав конфлікт соціальною аномалією, відхиленням від нормального розвитку суспільства, яке трапляється через посилення в ньому соціальної диференціації, і чим ця диференціація масштабніша, тим глибшим стає розмежування людей за їхніми соціальними статусами і ролями, майновим, освітнім рівнем тощо. Результатом є соціальна напруга, що виливається у конфлікт, в якому сполучаються індивідуальні і групові дії та протидії, відбувається зіткнення як окремих індивідів, так і груп, до яких ці індивіди належать. Серед конфліктогенних чинників Т. Парсонс також виокремлював культурну диференціацію, яка відбувається одночасно з процесами інтернаціоналізації культурних чинників суспільного буття – моральних норм, інших духовних здобутків і регуляторів людських відносин тощо. Він вважав, що у багатьох випадках саме інтернаціоналізовані індивідуумами і групами культурні надбання, з одного боку, та явища культурної диференціації – з іншого ставлять перед людьми нездійснимі вимоги, підштовхуючи їх до конфліктів.

[1] 2 3 4 5 6

завантажити реферат завантажити реферат
Нове
Цікаві новини

Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2020 textreferat.com