Команда як колективний суб’єкт спільної діяльності

У соціальній, організаційній, економічній, спортивній психології і психології праці помітно підвищився інтерес до вивчення різних груп, що виконують спільну діяльність. Актуальність проблеми пояснюється низкою обставин, зокрема:

· зміною форм організації праці на основі високої економічної зацікавленості й відповідальності всіх членів групи;

· відносною виробничо-економічною та організаційно-управлінською самостійністю трудових колективів, що сприяє розвиткові самоорганізації й удосконаленню форм самоврядування;

· у всіх сферах людської діяльності виникає все більше ситуацій і завдань, вирішення яких вимагає високої оперативності, професіоналізму, креативності мислення не одного фахівця, а кількох;

· все актуальнішим постає питання командної профпридатності, і не тільки у сфері спорту, але й, скажімо, екіпажа літака, команди корабля, колективів банку, управління, рятувальників тощо.

Команда створюється для вирішення конкретних завдань в організації. Такі завдання можна умовно поділити на два види: 1) вирішення назрілих проблем (подолання кризи, вироблення нового продукту тощо); 2) регулярний моніторинг організаційної ситуації й вироблення стратегічних рішень у випадку нестабільної ситуації.

Команда необхідна організації як новий потужний ресурс її розвитку саме в ті моменти, коли там явно виникають проблеми з відповідальністю за виконання й досягнення бажаних результатів. Команда передбачає орієнтацію керівника на групові методи роботи й делегування повноважень.

Інша справа у спорті, де команда, її склад, чисельність, форми взаємодії, контакти (умовні чи фізичні) тощо, регламентуються нормами (правилами змагань) [7].

У цьому зв’язку доречно відзначити, що нині в соціальній психології інтенсивно формується досить широке коло нових наукових напрямів дослідження групових явищ у різних сферах громадського життя. Їх особливістю є неодмінна практична спрямованість. До одного з них слід віднести й проблему команди (управлінської, спортивної, тренінгової, ділової тощо). В теоретичному плані ця проблема базується на понятті „груповий (колективний)” суб’єкт чи „група” як суб’єкт.

Початок активного використання поняття „колективний суб’єкт діяльності” (або синонімічного йому „суб’єкт спільної діяльності”) у вітчизняній психології припадає на кінець 1970-х – початок 1990-х років. Це поняття психологи почали розробляти в межах концепції спільної діяльності. Вже на початку 1960-х років внутрішній розвиток соціальної психології й практичні потреби (наприклад, підготовка екіпажів для роботи в космосі, впровадження бригадних форм роботи в промисловості) викликали постановку проблеми групової діяльності. На той час переважали експериментальні дослідження. Теоретичне їх узагальнення збагатило психологію глибшою розробкою таких понять, як „група”, „колектив”, „міжособистісні відносини”, „задоволеність трудовою діяльністю й колективом”.

Спочатку спільна діяльність сприймалася як певне детермінуюче середовище та умова існування групи. Пізніше в уявленні про роль спільної діяльності було внесено принципові зміни: не тільки зміст спільної діяльності визначає групові процеси, але й соціально-психологічні властивості й стани групи істотно впливають на характеристики спільної діяльності й можуть у різній мірі її трансформувати. Отже, підкреслюючи не пасивну, а активну сутність групи (колективу) стосовно виконуваної нею спільної діяльності, психологи ввели в обіг поняття „колективного суб’єкта діяльності”. Реалізуючи об’єктивно задані параметри діяльності, колективний суб’єкт переломлює, опосередковує їх через найхарактерніші його суб’єктивні властивості.

Не будь-яка група є суб’єктом спільної діяльності, не можна оголосити будь-яку спільноту людей суб’єктом. Тільки за умови певних характеристик її можна вважати справді групою.

Як основні характеристики колективного суб’єкта діяльності виокремлюють [9]:

· цілеспрямованість (прагнення до основної значимої мети);

· вмотивованість (діяльне ставлення до спільної праці);

· інтегрованість (взаємозв’язок і взаємозалежність членів колективу);

· структурованість (чіткість взаємного розподілу функцій і відповідальності);

· узгодженість (взаємна обумовленість дій взаємодіючих суб’єктів);

· організованість або керованість (підпорядкованість певному порядку діяльності);

· результативність (здатність досягати позитивного результату).

Крім перелічених змістових характеристик є ще одна, але вже скоріше формального характеру – просторово-тимчасові умови трудової діяльності.

Отже, поняття „колективний суб’єкт” і „колектив як суб’єкт” можуть трактуватися однаково, і тому перше стає лише гносеологічним смислом колективу. „Колективний суб’єкт” розуміється як альтернатива „індивідуальному суб’єктові” або „суб’єктові” взагалі. Фактично акцент робиться на тім, що „колективний суб’єкт” – це не одна і не окрема людина, а люди, зв’язані з іншими людьми й включені в певну їх спільноту [6].

Взагалі навряд чи можна в сучасних умовах виявити ізольовану діяльність індивіда. Це положення сформулював ще Б. Ломов: „Строго кажучи, будь-яка індивідуальна діяльність є складовою діяльності спільної” [8], а „індивідуальний суб’єкт” та „індивідуальна діяльність” є лише певними методичними умовностями, які допускаються в дослідженнях.

Ширше тлумачення „колективного суб’єкта” можна уявити через спільно діючу групу людей. Будь-яка сукупність людей, що проявляє себе через будь-які форми спілкування, поведінки, діяльності, взаємодії тощо, і є колективним суб’єктом. Тому групи можуть бути реальними чи потенційними суб’єктами. При цьому „груповий” і „колективний” суб’єкти найчастіше не диференціюються, а „колективність” сучасна соціальна психологія розуміє як „спільність”, що принципово [5].

Необхідність цього зауваження викликана тим, що колективність не можна змішувати з колективістськими відносинами й з колективізмом як психологічною якістю колективу або особистості в колективі, що було характерно для радянської соціальної психології.

Звичайно, можливі й інші трактування згаданих психологічних понять, але в багатьох працях цей термін оминають, психологічні довідкові видання поки їх не містять, а отже й не тлумачать. Винятком є ґрунтовні праці Н. Волянюк [4], В. Татенка [11], В. Третьяченко [12] та ще кількох вітчизняних авторів.

Незважаючи на неоднозначність тлумачень колективного суб’єкта, варто визначити більш-менш чітко його ознаки, що необхідно й достатньо для того, аби визнати групу колективним суб’єктом. Такою ознакою, на нашу думку, може бути взаємодія, тобто взаємний обмін між членами групи інформацією, діями, особистісними змістами, психічними станами тощо. Вона включає такі компоненти: інформування, комунікацію, інтеракцію, перцепцію, трансакцію, персонакцію. В основу останньої покладено такі особистісні механізми, як персоніфікація, ідентифікація (перенесення свого „Я”, своїх особистісних якостей на іншу людину, порівняння себе з нею) та ідентифікація (перенесення особистісних якостей іншого на самого себе – уподібнення).

Взаємодію можна розглядати на різних рівнях: випадкове – ситуаційне – цілеспрямоване; короткочасне – періодичне – постійне; професійне – непрофесійне; нормоване – ненормоване тощо. Рівень взаємодії визначає готовність групи до спільної діяльності [13] і може розглядатися як підстава для класифікації малих груп.

Така спробу здійснено у праці [9], де пропонується типологія малих груп (таблиця 1), що визначає серед них і місце команди.

Таблиця 1

Типологічна характеристика малих груп (за Л. Почебут і В. Чикер, 2000)

[1] 2 3

 завантажити реферат

Подібні реферати з розділу "Психологія"

• Вплив батьківських сценаріїв на економічну свідомість
• Рольовий конфлікт як рушійна сила розвитку особистості
• Проблеми та шляхи формування політичної культури педагога вищої школи на сучасному етапі розвитку українського суспільства
• Вибір виду експертизи й мір медичного характеру