У нашій онлайн базі вже 23511 рефератів!

Навігація
Перелік розділів
Найпопулярніше
Нові реферати
Пошук
Замовити реферат
Додати реферат
В вибране
Контакти
Російські реферати
Статьи
Об'яви

Новини
На сайті всього 23511 рефератів!
Ласкаво просимо на UA.TextReferat.com
Реферати, курсові і дипломні українською мовою, які можна скачати цілком або переглядати по сторінкам.

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання. Авторські права на реферати належать їх авторам.

Аналіз національного характеру українського народу (І. Мірчук, Я. Ярема)

Аналіз національного характеру українського народу (І. Мірчук, Я. Ярема)

Специфіка української науки в Західних регіонах України між двома світовими війнами полягала в тому, що вона розвивалася далі як при Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові, так і в еміграційних центрах, переважно в Чехословаччині — Прага, Подєбради, менше — у Варшаві, Берліні й Парижі. Найсприятливіші умови було створено в Чехословаччині. З ініціативи президента республіки, відомого вченого професора Томаша Масарика в 1921 році на урядовому рівні розробили план розбудови еміграції, який полягав у створенні суто українських або російських чи білоруських наукових, культурницьких, навчальних установ, закладів і товариств.

Центром української еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. У Празі в 1921 році було відкрито Український вільний університет і в 1923 році Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подєбрадах 22 квітня 1922 році почала діяти Українська господарська академія.

Коли у Львові та Чернівцях скасували українські кафедри, а в Радянській Україні університети перетворили на інститути народної освіти, Український вільний університет у Празі залишився єдиним українським університетом у світі.

Західноукраїнські вчені — І. Мірчук, Я. Ярема та інші — активно співпрацювали з вищими українськими науковими установами Праги. Основну увагу вони приділяли вивченню й висвітленню українського світогляду та духовності.

Цікавим, на наш погляд, є науковий доробок західноукраїнського вченого Івана Мірчука (1891—1961 pp.) в царині етнопсихології. І. Мірчук родом із Стрия, в 1914 році закінчив Віденський університет. З 1921 року працював в Українському вільному університеті, а з 1946 — став його ректором. Мірчук — дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (з 1938 р.) і директор його Історично-Філософічної секції (з 1947 р.), член-кореспондент Баварської Академії Наук (з 1949 p.).

Аналізуючи філософські твори видатних учених, Мірчук дійшов висновку, що кожна філософія має національний характер, свої завдання, що, можливо, не завжди чітко виступають у формі остаточно зафіксованих понять, одначе інстинктивно відчуваються кожним її представником.

Вивчаючи твори Г. Сковороди, П. Лодія, аналізуючи філософсько-педагогічну діяльність Києво-Могилянської Академії, Мірчук акцентує увагу на відображенні народного духу українців. На його думку, суб'єктивні елементи, що знаходять свій вияв у філософії, залежать не тільки від їхнього логічно-систематичного розвитку й матеріальної та духовної організації автора, але вони зумовлені також його належністю до народу й раси.

Українська філософія (так само, як російська, польська або чеська) на противагу західноєвропейському мисленню — це філософія життя, її мета, на думку Мірчука, пошук життєвої правди, її суть ніколи не знаходить свого вислову в чистій абстракції, а прагне виявитися практично в чуттєво-релігійному наставлянні життя, в етичному ладі, в трактуванні світових подій. Якраз ці чинники приносять із собою сильніший зв'язок із національними моментами, ніж це буває за абстрактних, відірваних від життя спекуляцій європейського мислення.

Українську вдачу можна найкраще зрозуміти, порівнюючи її з характером німецької духовності. Своєрідність німецького мислення, зазначає П. Менцер у творі «Німецька філософія як вияв німецької душі» (1934 p.), можна найкраще зрозуміти на прикладі німецької філософії. Відмітною рисою для неї є віра в систему, переконання, що всю дійсність можна втиснути в схему понять. Про надмірну системність в українців, стверджує Мірчук, і мови бути не може, скоріше для них характерна певна безсистемність (Сковорода — філософ без системи), зате дуже часто виявляється геніальний зрив інтуїції, що несвідомо чи підсвідомо, спираючись лише на могутні почуття, творить свої конструкції.

Український світогляд ґрунтується на виразній, ідеалістичній рисі. Українці так само, як і інші слов'янські народи, не мають надто великого інтересу до теоретичних міркувань та абстрактних спекуляцій, а натомість більше приділяють уваги практичній філософії та питанню етики. Ідеалістична настанова українців, на гадку Мірчука, проявляється головним чином у тому, що всіма їхніми думками й учинками керують не загальні категорії розуму, а передусім суб'єктивні чинники, які своє джерело мають у почуттях і волі.

Тенденція до ідеалізування виявляється в українців також стосовно жіноцтва, якому в українському громадянстві належить привілейоване місце. В письменстві, вважає Мірчук, жінка виступає «в таких шляхетних ідеалізованих постатях, що мається враження, неначе б то її хиби служили не для заниження її вартості, але скоріш для підвищення її принади»1. Літературознавець Сергій Єфремов також зазначає, що українська жінка в поезії українського народу змальована такою духовно прегарною, що й насправді виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження.

Для того, аби правильно пізнати основні елементи українського світогляду, Мірчук звертає увагу на засади психічної структури українців, їм притаманна значна перевага чуттєвого елементу, емоційного над розумовим, раціональним. Первісне відчуття, сильно закорінене в глибинах душ, є основним мотивом усієї їхньої діяльності.

Мірчук вважає, що велику роль у всіх творах духовного життя українця відіграє любов, яка передусім виступає своєрідним виявом у стосунках між матір'ю і дитиною.

Любов охоплює значну частину мотивів у письменстві, пластичному мистецтві та музиці. Особливо Мірчук відзначає те, що серед небагатьох представників філософії в Україні XIX століття Юркевич створив систему, sit venia verbo — філософії серця, яка перебувала на засадах, протилежних не тільки до модного тоді матеріалізму, але також і до раціоналізму, тобто інтелектуалізму. Ця прафункція — людське серце — згадується вже в К. Т. Ставровецького в (XVII ст.), але найбільшого значення їй надали пізніше Гоголь і Сковорода.

«Я не хочу тим казати, що українці недооцінюють значення розумового чинника, навпаки — деякі визначні представники українського письменства в XIX ст., як Драгоманів і його школа, або Леся Українка радо признаються до раціоналізму, а Іван Франко висуває навіть горде гасло „ratio vincit"»1. Однак, продовжує Мірчук, якщо ми розглянемо докладніше психічний склад цих людей, то переконаємося, що їхні інтелектуальні настанови є лише обов'язковою жертвою, принесеною духові часу; але поза цією призначеною для зовнішнього світу маскою криється глибоке почуття.

Аналізуючи український народний характер, Мірчук веде мову про поодинокі душевні риси, яким часто надається чуттєво тепле забарвлення — «непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет», «перевага чуттєвості над розсудком», «популярне прив'язання до землі». Дослідник вважає ці духовні риси українців національними вадами, які «необхідно усувати шляхом, наставленим на далекі цілі — вихованням».

Якщо І. Мірчук розглядає етнопсихологічні питання як філософ, то Я. Ярема — перший професійний психолог у Західній Україні, який досліджує цю проблематику.

Яким Ярема (1884—1964 pp.) народився в селі Агламівська Воля (поблизу Мостиськ) на Львівщині. У 1920-х роках перебував в еміграції (Чехословаччина), завідувач кафедри педагогічної психології, професор Українського Високого педагогічного інституту в Празі (1923—1930 pp.). Після повернення в Галичину працював учителем у гімназії «Рідна школа» в Тернополі. З 1945 року — завідувач кафедри іноземних мов Львівського ветеринарного інституту. Написав низку праць, які були одними з перших (у Галичині) в даних галузях науки: «Вступ до філософії» (1924 p.), «Психографія в школі» (1925 p.), «Педагогічна психологія» (1925 p.), «Проблема несвідомих психологічних процесів уваги» (1928 p.), «Українська духовність у ЇЇ культурно-історичних виявах» (1938 p.).

Досліджуючи український національний характер, Ярема звертається до праць попередників (М. Костомарова, Д. Чижевського, В. Липинського). Критично переосмислюючи їхні надбання в царині етнопсихології, Ярема констатує, що вдача людини чи народу — це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Підкреслюючи велику вартість фольклорного матеріалу, Я. Ярема під час аналізу культурних виявів українського народу в основному спирається на чотири типові для української духовності особистості: І. Вишенський (1550—1620 pp.), Г. Сковорода (1722—1794 pp.), М. Гоголь (1809—1852 pp.) і Т. Шевченко (1814-1861 pp.).

[1] 2

завантажити реферат завантажити реферат

Подібні реферати з розділу "Психологія"

Нове
Цікаві новини
Замовлення реферату
Замовлення реферату

Лічильники

Rambler's Top100

Усі права захищено. @ 2005-2017 textreferat.com