Сторінка 2
1) слабко розвинутих галузей у психології. До них Северин відносить передусім проблеми любові та альтруїзму, гри, одинокості та смерті. Прикладні проблеми позначаються як "фантом двійника" в людському існуванні, спрямовуються на дослідження та аналіз сутичок між групами, суспільними суб'єктами в мікро- і макросоціумі;
2) образу людини. Автор намагається розкрити природу: а) людини взагалі; б) особистісних цінностей та обов'язку; в) унікальності людського виду: г) людської спільноти, що є людяною;
3) цінностей, які в психології досліджуються на ґрунті соціальних наук. Тут має йтися про обов'язки експериментатора відносно свого суб'єкта; про професіональну відповідальність; про питання цінностей в досліджуваних відношеннях;
4) дослідження науки про людину. Автор має на увазі традиційні науки, феноменологію та екзистенціальну психологію, закономірності зміни взірців мислення в психології.
Відповідно, у першій частині фундаментального дослідження Северина з проблем сучасної гуманістичної психології розглядаються питання гумору, наснаги, істини, спонтанності та щастя. У другій мова йде про образ людини. Залежно від певних міркувань про науку взагалі і психологію зокрема розглядаються конфліктуючі поняття про людську індивідуальність. Ранні теорії, які розцінювали наукові методи суто об'єктивно і почали з догми, що вся людська діяльність може бути зведена до квазімеханічних умовних рефлексів, значно відрізняються від картини людини, яку тут репрезентовано. У третій частині досліджуються окремі цінності, властиві кожній науці, особливо соціальній. Хоч деякі психологи сьогодні заперечують існування ціннісних суджень в їхніх творах, є тенденція ігнорувати це питання. Четверта частина обговорює деякі новітні інсайти в теорії науки про людину, яка є необхідною для лікарів і філософів, але яку психологи щойно починають засвоювати.
Вступ: актуалізація проблеми. Якщо поставити запитання "Що є найбільш цікавим на Землі?", більшість людей, мабуть, відповість·. '"Я. моя власна самість". Різноманітні спрямування психологічної науки (в тому числі гуманістична психологія) також пропонують свої відповіді на це запитання.
Северин висуває сім основоположень, які мають характеризувати гуманістичний підхід у психології:
1) пам'ять, научіння, сприймання та інші психологічні функції раніше вивчались ізольовано від цілісної індивідуальності, втрачали людину і не включались у цілісність особи;
2) людина є самоспрямовуюча істота. Замість спрямовуватись у своєму бутті потягами, минулим зумовленням або іншими силами, які людина не може контролювати, вона може в багатьох обставинах вільно вибирати, що робити швидше, ніж інше;
3) свідомість є найбільш ґрунтовним психічним феноменом (явищем, процесом тощо), а отже, вона інтимним чином вводиться в малюнок експериментів так само добре, як збирання та опрацьовування даних. Як результат, так звані суб'єктивні та об'єктивні методології не можуть бути різко розірваними, як про це традиційно стверджували;
4) нерідко в минулому проблеми для дослідження вибиралися не через їхню важливість для людства, а тому, що вони давали змогу використовувати методи природничої науки. "Третя сила" психологічної науки (гуманістична психологія) протестує проти такого марнування ресурсів. Незважаючи на тисячі контрольних досліджень підкріплення, ми поки що дуже мало знаємо про людську мотивацію. Більшість цих знань приходить не із лабораторій, а із клінічних інтерв'ю з особистостями, у яких спостерігаються емоційні та інші відхилення. Ще менше відомо про проблеми ego-ідентифікації, цілей життя, закономірностей криміногенності, воєн, насильства, ефективних методів поєднання генерацій, оптимальних умов становлення особистості, самовиповнення. Жодна наука, тим паче психологія, не дозволяє собі працювати ізольовано від "агонії світу" з її неперебореними напруженнями і невпевненостями. Якщо сама психологія не звертатиметься до нагальних проблем людей, постане ненауковий або псевдонауковий рух. Фундаментальні людські потреби не можуть бути заперечені, психологія має звернутися до них, інакше вона ризикує втратити свій образ як релевантна наука;
5) біхевіористичні теорії науки XIX ст. базувалися на твердженнях, які не могли визнаватися валідними досить довго. Отримуючи нові натхненні інсайте від медицини та філософії, психологи дістали змогу розвинути методологічні пошуки щодо проблеми унікальності суб'єкта — на противагу уніфікованим поведінковим формулам біхевіорального гатунку;
6) гуманістична психологія не проходить повз дослідження особистішої та професійної відповідальності, життєвих цілей, самоактуалізації, креативності, спонтанності і тонких цінностей, що виступають у психологічних дослідженнях. Кожна наука, що має справу з вільними цінностями, має тривале життя. Відмовляючись від жорстко встановлених ціннісних суджень, така наука здобуває переваг»' над іншими,
7) ціль психології завжди визначалась як така, що прогнозує й контролює поведінку. Більше, ніж сама мова, мовні маніпуляції біхевіоральних сцієнтистів можуть мислитись у термінах допомоги людям розуміти самих себе, щоб бути вільними від небажаних зовнішніх впливів.
В 1971 р. Американська психологічна асоціація розробила нову класифікацію вивчення гуманістичної психології, згідно з якою і слід розглядати сьогодні змістовий уклад гуманістичної психології як своєрідної та самостійної гілки психологічної науки.
Любов і альтруїзм. Дослідники розрізняють істинну і патологічну любов. Істинна любов — це насамперед піклування про добробут іншої особи. Патологічна любов експлуатує іншу особу виходячи зі своїх жадань. Тут виступає антироджерсівське настановлення. Адже Роджерс центрує почуття на іншій особі.
Незважаючи на важливість цього предмета, було здійснено дуже мало його досліджень. Теоретики розглядають любов як натуральний динамізм, глибоко вкорінений в сили еволюції, і вказують, що оскільки людська раса вийшла на рівень психологічної зрілості, любов зможе сягати за межі невеликого кола відношень і друзів, охоплюючи все людство. П.Сорокін показує живильну силу самовідданої любові. Ж.Піаже, розмірковуючи про об'єктивні настановлення, говорить про рушійну силу такого механізму, як "подолання суб'єктивності", "перенесення в інше".
У цьому ж контексті неминуче постає проблема гри, що актуалізує необхідність розкриття глибинної сутності даного явища на відміну від уявлень про гру як "гаяння часу" або "обслуговування численних цілей". Біологічні, психологічні, соціальні функції гри постають у пізнанні, осягненні практичної відповідальності щодо різноманітних аспектів та сфер життя людини. Ігрові моменти існують у мистецтві, літературі, релігії тощо. У грі дитина поступово пізнає особистісні моральні стандарти. В соціальному плані гра ламає бар'єри, які будуються для утримання дистанції між людьми. Гра постає як можлива протидія одинокості, ворожості, міжособистісним напруженням тощо. Тому гра має бути серйозно вивчена психологами.
Одинокість і смерть. У цілому ряді досліджень було з'ясовано, як наші добре спрямовані зусилля мати владу, вплив можуть зростати більше, ніж страх за вмираючого пацієнта. Ми констатуємо прогрес медичної науки, проте люди продовжують помирати від тривалих хвороб. І нечасто замислюються над тим, які стреси пережила сім'я в час загрози смерті близької людини.
Постають етичні проблеми смерті. Коли і як довго мають лікарі підтримувати життя у вмираючому тілі? Як має визначатися ризик при тих операціях, коли необхідний трансплантант, якого немає в наявності або за який неможливо заплатити потрібну суму, а ціна відстрочки — смерть?
Вважається, що до середини XX століття психологи докладали дуже мало зусиль для вивчення проблеми смерті. В 1957 р. Кулі і Андерштейн зробили підсумок емпіричних досліджень у вигляді двох сентенцій: "Нормальні люди показують малу усвідомленість щодо смерті. Діти, старі люди і ті, хто перебуває у психопатологічних або соціальне маргінальних станах, виражають більш усвідомлений інтерес до цієї проблеми". Проте вже до 1970 р. кількість статей у "Psychological Abstract", присвячених проблемі смерті, збільшується на 250%.
1 [2] 3 4
завантажити реферат
