Сторінка 3
Однією з історико-культурних та геополітичних причин розвитку в українському характері співчутливості, співпереживань і відчування чужого болю як власного, того, що тепер об'єднано в поняття емпатії, є те, що сам український народ пережив багато страждань і мук. Саме той, хто пережив страждання і муки, здатний зрозуміти іншого, що потрапив у таке ж становище. Будучи протягом століть гнобленим, недооціненим, офіційно позбавленим багатьох самостійних прав, тепер український народ такий високочутливий до всього, що діється в світі.
Значний внесок у дослідження умов формування українського характеру зробив відомий соціолог та етнопсихолог І.Рибчин.
Консолідуючись з О.Кульчицьким щодо впливу природних умов на розвиток емоційності українського характеру, І.Рибчин показує залежність психіки людей від конкретних природно-кліматичних умов, більше того, окремі відмінності в характерах жителів різних кліматичних зон він пояснює не особливостями їх життєдіяльності, як робить це більшість дослідників, а буквально впливом природно-кліматичних умов та особливостями пори року. Низинно-степове дозвілля стимулює, на його думку, почуття піднесення і розширення власного "Я" до безмежності. Літня спека та морозна зима позбавляють степ чарівності і розвивають тугу, сум, пригніченість, самотність, тривожність. Звідтіля – апатія, індивідуалізм, непідпорядкованість.
Як і О.Кульчицький, І.Рибчин вважає, що м'якість і лагідність характеру мешканців українського лісостепу обумовлена м'якими формами залитих сонцем лугів. Звідсіля – інтимне ставлення до природи, доброзичливість стосовно інших.
Дещо інший характер, на думку І.Рибчина, формується під впливом лісів. У жителів лісової зони розвинута романтичність, гармонійне співжиття з природою, що знаходить свій вияв у народній творчості, орнаментах художніх виробів, близьких до природи фарбах і звуках, " .характеризується сумовитістю та релігійним настроєм з уваги на понурий, темний вигляд тих лісів і гущавин" [11, 21-22].
Ряд особливостей характеру жителів Карпатських гір І.Рибчин пояснює різноманітністю гірських краєвидів, буянням барв та світлотіней. Для таких умов не характерна апатія, туга, затяжна меланхолія. Тут швидкий танок, дотепна коломийка, гострий гумор, весела пісня, колоритне різьбярство, барвиста вишиванка.
Емоційна імпульсивність і динамізм, життєрадісність і пристрасність мешканців гір, особливо гуцулів, на думку І.Рибчина, безпосередньо випливає з "жахливо-величного, динамічного виладування стихій гірської природи" [11, 27-28]. Дещо по-іншому пояснює окремі особливості українського характеру В-Янів. Їх коріння він шукає в селянськості української нації, способі господарювання та життєдіяльності. Так індивідуалізм, як характерну рису українців, він виводить з намагання до свободи, самостійності, як у господарюванні, так і у класних вчинках. Це намагання самовияву часто приводить до небажання коритися волі іншого Українець – людина з складним відчуттям свого "Я", але переборовши багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним, кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього Характеру українця властиве всепрощення, непам'ятання зла.
Аналізуючи етнопсихологічні погляди М.Костомарова, який основною рисою українця називає перевагу особистого над загальним (у росіян перевагу загального над особистим), В.Янів пише, що в українців "виразна ворожість до всякого колективізму" [12, 9-10]. В іншому місці цієї ж книги В.Янів стверджує, що українець – це людина "малих гуртів", в які він безпосередньо вростає" [12, 90]. Він добре розуміє сім'ю, братство, громаду і мало "великі спільноти".
Одночасно ті ж історико-культурні та геополітичні умови формували в характері українців і такі риси, як дух бунтарства проти несправедливості, який "скріплюється ще й тенденцією до анархізму, помсти, але який є. ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби" [12, 89].
Говорячи про належність українського народу до "індивідуалістичного культурного циклу", В.Янів пише: "Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи слабо розвинений". Тут же автор пояснює основну причину цього анархізму, розкриває історичні умови його формування "Ця остання властивість характеру (неохота коритися волі іншого – О X.) ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти" [12, 203] – (підкреслення наше – ОХ.),
Історична боротьба проти насильства над соболі, над нацією, намагання до рівності з іншими народами породили і закріпили індивідуалістичний код цінностей, характерний українському народові. Він стимулює мотивацію досягнень, особисту незалежність, впевненість, потребу опиратись лише на свої сили,
Українському народові властива індивідуальна форма цілепокладання та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно с передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянського суспільства.
Український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде нас до анархізму. "У вдачі українського народу переважає особиста воля" – зауважував М.Костомаров понад сто років тому.
Сучасний дослідник соцієтальної психіки (психічної культури соціуму як цілісності) О.Донченко стверджує., що дійсно культура (як певна форма життя) українців відрізняється індивідуалістичністю і визнанням першості особистого над суспільним. Але, на її думку, " .між західно-європейським індивідуалізмом і українським (поки що рано говорити про духовну єдність України і Західної Європи, про включення України в західно-європейське культурне коло) є суттєва різниця, яка репрезентується в різні прагматичності і емоційності одного і того ж індивідуалізму" [13, 80].
Про український "анархічний індивідуалізм" говорив В.Липинський у "Листах". І.Мірчук вживає термін "безмежний індивідуалізм" і додає, що в українців "Я" творить своєрідний переконливий принцип – що їх філософічне думання, їх розуміння моралі, творення певних норм, а передусім практична діяльність випливають з поняття особистості, що її обмеження відчувається завжди боляче, навіть і в інтересах загалу.
Цікаву думку про умови становлення і розвитку української індивідуальної волелюбності висловлює В.Янів у "Нарисах до історії української етнопсихології": "В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці" [12, 89].
Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору, супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму. "Тривала влада чужинців призвела до появи переконання, що владні структури створені лише для пригноблення, зловживань та нечесного збагачення, тому народ не скоро може змінити їх (ці переконання – О.Х.) і повірити у те, що влада існує для його захисту і забезпечення добробуту чесних трудівників" [14, 10] пише М.Маланюк. На його думку, саме внаслідок цього з'явилась "укрита злість та облудлива покірність", які за словами 1.Франка, вели до емоційного дискомфорту та зневіри, що часто виражалась у донощицтві і зрадництві. Приклад цьому, насамперед, дала значна частина української шляхти та козацької старшини, які або ополячились, або піддались русифікації і тим самим зробили поганий приклад для наслідування.
1 2 [3] 4 5 6
завантажити реферат
