Сторінка 2
Сам Д.Чижевський вивчення процесу формування українського національного характеру здійснює на основі аналізу народного світогляду і виділяє такі риси психічного укладу українців, як емоційність і сентиментальність, високу чуттєвість та ліризм. На його думку найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народного життя і обрядовості. Одним з показників емоційності є своєрідний український гумор, як вияв глибокого "артистизму" української вдачі.
Поруч з цими рисами видатний філософ визначає в українському характері певний "індивідуалізм та стремління до "свободи" в різних розуміннях цього слова". Індивідуалізм може вести до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до "розкладу усякої життєвої форми". Разом з тим, індивідуалізм може вести і веде в певних випадках, до глибоко-позитивних форм творчості і активності.
Емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм і прагнення до свободи доповнюються і такими характерними рисами українського характеру як неспокій і рухливість.
Такі психічні особливості українського народу склались під впливом певних історико-культурних і політичних умов. Народ відібрав для себе з історичних подій якраз те, що найбільше відповідало його вдачі, його характерові.
На думку Д.Чижевського на формування характеру української нації позначились: а) степовий ландшафт, що породжував, як море, ліс і гори, величність, а заодно і неспокій (степ як джерело вічної загрози кочівників); б) християнство з його елінізмом; в) відродження і барокко, що на українському ґрунті породили розквіт пластичного мистецтва, літератури, "декоративність", яка "цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, – більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить більше "здаватися", ніж "бути" [5, 18].
Видно саме цим пояснюється та ейфорія, яка так швидко опановує українцями з приводу всього лиш добрих намірів, та широта жесту у гостинності; те намагання бажане видавати за дійсне, яке часто трапляється в Україні.
Стремління до "декоративності", до імпозантності приводить до певної ілюзорної пишності та "маєстатності", за якою часто нема достатньої підпори. Така психологія в практичній діяльності породжує в українців "психологічний авантюризм", що має місце в житті та культурній творчості.
Історико-культурні та геополітичні умови формування українського характеру, української свідомості складались в процесі різноманітних взаємодій і взаємовідносин з іншими багаточисленними народами Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Саме згода і гармонія, мир, а не боротьба, є духовними цінностями українців. Українські мислителі в будь-які часи завжди намагались зайняти примирливі позиції, віддавали справедливу оцінку навіть протилежним їх думкам. "Філософія серця", "плюралістична етика" (Г. Сковорода), духовне усамітнення (М.Гоголь) – це визнання за кожною людиною права на власну думку, власний індивідуальний етичний шлях.
Історико-психологічні коріння української виваженості у прийнятті рішень, толерантності міжособистих та міжнаціональних взаємин, української господарності з певною заощадливістю і запопадливістю ми знаходимо в особливостях життєдіяльності нашого народу. На його долю випало багато соціально-політичних перемін і потрясінь. Війни, зміни соціальних систем і державних укладів, зазіхання на свободу народу і його землю з боку самих різних сил – все це не. могло не впливати на національну психіку і національний характер, який є безтілесним. Всі його носії зазнавали майже однакових історико-культурних впливів і знаходились в приблизно однакових геополітичних умовах. Відповідно формувались багато в чому подібні психічні особливості національного характеру абсолютної більшості українців. Передаючись від покоління до покоління звичаєвим шляхом за допомогою звичаїв, традицій, мови, успадкуванням кращих елементів духовності, подібності у відчуваннях, співпереживаннях, мисленні, національна психіка і характер нації все більше визначаються історизмом пам'яті (теорія архетипів К.Юнга). Досвід нації – це лише матеріально-культурна спадщина, це й духовність, що проявляється в характері вчинків, способі мислення, сприйняттях, відчуваннях і переживаннях, свідомому і підсвідомому особистості і нації (збіг коливань біополя у представників одного етносу – Л. Гумільов).
Аналізуючи динаміку розвитку, становлення і спадкової передачі елементів духовності нації за допомогою звичаїв і традицій, дослідник В.Москалець робить логічно правильне узагальнення: "Чим більше членів суспільства підтримують його звичаї, традиції, ототожнюють себе з ним, тим воно міцніше, стабільніше" [6, 15].
На нашу думку такий же механізм лежить і в основі становлення національного характеру. Традиції і звичаї, що склались під впливом певних історико-культурних факторів, передають від покоління до покоління духовні цінності, ідеали.
Оформившись у XIV ст. з соціально-психологічного почуття "ми -українці", українська самосвідомість об'єднувалась навколо ідеї національного самовизначення. Протистояння владарюванню литовських князів, Польщі та Росії, а на Західних Землях і Австро-Угорщини, породжувало в характерах людей свободолюбиві ідеї, протест, активність дій, а з іншого боку – пасивно-утриманський характер, очікування "правди" ззовні. Таке очікування у стані власної безпорадності, неспроможності активно діяти в боротьбі за свободу, стимулює фантазію, посилену діяльність уяви, емоційність. Внутрішня емоційна енергія і загальмованість зовнішніх дій формують інтровертизм як особливу рису характеру, що відзначається духовним пошуком, роздумами, заглибленням у свій внутрішній світ. На інтровертизм, як рису українського характеру, вказували О.Кульчицький, М.Шлемкевич, В.Янів. Сьогодні цю думку поділяють відомі вчені О.Киричук, О.Донченко, Л.Орбан, В.Москалець та ін.
Саме інтровертованістю українського характеру можна пояснити замилувано-мрійливе ставлення наших людей до природи, піклування про красу взаємин, добробут і порядність. Інтровертованість української душі і характеру проявляється і в певних особливостях української релігійності. М.Костомаров писав, що в релігійності українців домінують " . тайні роздуми про промисел, про себе, сердечний потяг до духовного, таємничого і відрадного світу" [7, 265].
Інтровертизм українського характеру, його делікатність і вразливість, швидкі перебіги у настроях під впливом певних подразників, підкреслював доктор І.Мірчук, який твердив, що українцям властива " .перевага почувань, приступність найглибшим відрухам любови, що грає провідну ролю в їх духовному життю, але дуже часто це почування з якоїсь малоповажної причини перемінюється у свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть" [8, 18].
З останнім твердженням автора про такі різні контрасти українського характеру – від любові до ненависті – можна не погодитись, бо й сам І.Мірчук трохи нижче визнає, що " . українці в своїх переконаннях ніколи не засліплені" (там таки). Вроджену емоційність, більше того пристрасність українського характеру, як внутрішню (ендогенну) рису О.Кульчицький виводить із впливу прекрасної української землі – доброго, ласкавого, щедрого, плодючого чорнозему. На думку О.Кульчицького така земля не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній працює [9, 75].
В іншій праці, Кульчицький пропонує глибше вивчити геопсихічні чинники, що впливають на формування української душі. "Завдяки вчуттю в краєвид людина зливається з ним унутрішньо, "піднімається уявним внутрішнім зусиллям разом з узгір'ям вгору", чи "розлягається степом", що залишає психічні наслідки, які оформляють душу" [10, 48-65].
Виходячи з такої теорії, можна говорити про певні особливості характерів "сина степу", "людини лісу", "верховинця" та ін.
1 [2] 3 4 5 6
завантажити реферат
